Останній ельф

— Це твоє, правда? — мовив незнайомець, простягаючи Робі обидві іграшки. — Я знайшов їх в Арстріді й узяв, щоб віддати тобі.

Цього разу в погляді, яким подивився на неї Крешо, виразно проглядалося насмішкувате співчуття. Робі хотілося, щоб цей незнайомець щез, провалився крізь землю, потонув у болоті, щоб прилетів дракон і забрав його геть, — але з іншого боку, коли вона дивилася на свій кораблик та свою ляльку, то не могла стримати бажання бодай торкнутися їх. У пам’яті зринули образи з минулого: як батько вирізав кораблика з букового полінця, як мати викроїла зі своєї спідниці кілька шматочків матерії на сукенку для ляльки. Ці образи — все, що залишилося їй від тата й мами.

Вона простягнула руку й мовчки взяла іграшки.

— Що сталося з Арстрідом? — запитав незнайомець лагідним голосом.

Робі якусь мить дивилася на нього насуплено, а тоді поволі опустила гілляку.

— Його знищили, — сказала вона зітхнувши.

— Чому?

Робі мовчала. Вона не хотіла про це згадувати. Не хотіла про це говорити.

— Чому? — перепитав незнайомець.

— Е-го-їзм, — утомлено продекламувала вона.

— Що це означає?

Робі мовчала.

— Вони платили замало податків, — пояснив Крешо, утрутившись у розмову. — Не хотіли платити, — додав він з робленою поважністю в голосі, вимовивши, точнісінько як Тракарна, із притиском оте «не хотіли».

— Вони не могли стільки платити! — запротестувала у відчаї Робі. — Просто не могли!

Незнайомець задумливо кивнув, а тоді знову звернувся до Робі.

— А мешканці Арстріда ще живі?

Робі кивнула.

— І де ж вони? — запитав він.

— Вони втекли по той бік Темних гір, за водоспад. Тепер живуть на березі моря.

То був не секрет. Вояки й так це знали. Та вони не пробували переслідувати втікачів, бо їх надто лякав водоспад.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — знову запитав незнайомець.

Тиша.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — повторив незнайомець.

Далі тиша. Робі відчула, що нижня губа в неї починає тремтіти, а очі наповнюються сльозами. Вона судомно стиснула кораблика та ляльку. Тут уже навіть Крешо не відважився на жодні кпини.

— То були мої тато й мама, — тихо вимовила вона. Дівчина дихала глибоко й говорила повільно-повільно, мабуть, щоб не розплакатися.

— Були? — допитувався незнайомець.

Ні, вона таки не втримається, дарма що старається дихати глибоко й говорити повільно. Робі розплакалася.

— Їх повісили, — сказав Крешо.

Незнайомець зблід, наче мрець.

— Чому? — запитав він тремтячим голосом після того, як на мить йому геть зовсім перехопило подих. — Чому?

Тиша.

— За егоїзм, — мовила Робі, схлипуючи. Вона ніяк не могла заспокоїтися. — І… — дівчина не знайшла в собі сил договорити.