Яр [uk]

Мене брало за давно поморожені ніс і щоки, почали мерзнути пальці на ногах. Я пустився нешвидким трусом, проминув центр із собором, а на потойбічних вулицях наздогнав гуртик дівчат. Їх було, власне, троє, тихо буркнувши «Добривечір», я випередив їх і пішов далі. Лунко скреготав сніг, але я таки почув позаду притамований смішок і слова котроїсь:

— Дівча-а, та це ж Ненада...

Тепер пирснуло вже не одне, тоді ляскітливо зареготало й почулися вдруге слова:

— Ну, бувай.

— Бува-айте...

Я позирнув назад. Там ішла тільки одна з них, а ті дві звернули в бічну вуличку. Я став і дівчина вповільнила ходу, але не спинялася. Я впізнав її ще здалеку, упізнав одразу, бо не впізнати не зміг би й за ще темнішої ночі, навіть у суцільній темряві із заплющеними очима, певно, у людини є ще якісь органи чуття, поза тими чотирма, чи п'ятьма, чи скільки їх там, описаних медиками.

— Де це ви так пізно?..

Я відчув, що вдень здавався б червонішими за вареного рака, бо таке пришелепувате запитання може дати дівчині тільки найостанніший у світі йолоп. Добре, хоч піч темна, подумав я. Виявляється, і такі ночі мають свої переваги.

— Та де... На досвітках.

— Хіба вони зараз іще є? Я думав, на досвітки тільки наші бабусі дівувати ходили.

Коли людині немає чого сказати, майнуло мені, вона починає обговорювати погоду або ж плести ще більшу нісенітницю, як ось я зараз: метод правильний і вивірений на витривалість багатьма поколіннями пустопорожніх бевзів.

— А де ж бідним дівчатам погулять. Колись був хоч який клуб, або кіно, або ще щось, а теперки...

— Чого ж вас ніхто не провів додому? — поспитав я, вкотре пересвідчившись у глибині свого розуму, бо хто б же їх проводжав, коли хлопців у містечку на пальцях перелічити було можна, усіх дротяним деркачем змела війна, кого на схід, кого в землю...

Дівчина тільки зітхнула, певно, мавши те саме на думці, і я не зчувся, як повернув у їхню вулицю, коли ж згадав, то вертати з-посеред дороги було вже пізно. Я йшов поряд, намагаючись не торкнутись Оленки плечем, хоч стежка видалася вузька й баюриста, протоптана лише людськими ногами, бо вулицями тепер мало хто їздив.

Я позирав одним оком на несподівану супутницю, але й голос, і настрій теревенити десь пропали. Дівчина була вдягнена в підбитий ватою баєвий піджак, які хтозна й відколи носили всі сільські дівчата й молодиці, називаючи його чомусь «полушерстяним». На голові в неї картатіла тепла хустка, на ногах же були саморобні валянці й червоні чуні — винахід першої воєнної зими.

— Вертайтеся вже, бо вас, мабуть... ждуть.

— А хто б мене?

Голос Оленки йшов ніби аж із грудей, м'який і оксамитовий. Мені хотілося сказати, що на мене ніхто не чекає, що я давно вже мріяв отак іти й зустріти її саму, обов'язково саму, і розповісти їй усе-все, що тамував у собі досі, але тепер стояв і, мов бичок ратицею, конав сніг носаком. За обрідним штахетником була її хата, й Оленка могла щомиті пірнути у хвіртку, лишивши мене на вулиці довбати сніг черевиком. Десь у надрах свідомости майнув і зник Антін Ягода, з яким я обіцяв поквитатись, але все те видавалося таким нікчемним і нереальним, про що не варт було й думати.