Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Чому ти завжди такий смутний? — спитала я.
— Я не смутний.
— Певно, що смутний.
— Аж ніяк, — відповів він. Ультімо сказав, що, на його думку, людське життя триває багато років, але насправді люди живуть лише декілька з них, зовсім небагато, у той час, коли їм удається зробити те, задля чого вони прийшли у цей світ. У цей час вони справді щасливі. А решта часу вони або чекають на цей момент, або згадують його. Ультімо сказав, що, коли чекаєш або згадуєш, ти ні сумний, ні щасливий. Ти лише здаєшся сумним, але насправді ти в цю мить або чекаєш, або згадуєш. Люди, які на щось очікують, не бувають сумними, а надто не сумують вони, коли згадують. Вони просто далекі.
— Я чекаю, — промовив він.
— На що?
— Доки зроблю те, для чого народився.
Ультімо вважає, що народився для того, щоб побудувати трасу. Він хоче побудувати автотрасу для перегонів. Так, саме так — дорога, якою б їздили виключно гоночні автівки. Це дорога, що йде у невідомість, більш того, вона замкнена, тому, почавши шлях, ти нікуди не приїдеш. Він сам її придумав, у реальності її не існує.
— Неправда, що вона не має кінця, — заперечив він.
Тоді Ультімо розповів мені історію про те, як вони з батьком у затопленому туманом місті кружляли дорогами, що всі йшли під прямим кутом.
Ультімо й досі ображається на батька.
Та, може, він таки має рацію, і всі дороги йдуть по колу і ведуть не кудись, а у самих себе, бо надто густим є туман нашого страху і надто примарними шляхи, що, як нам здається, ведуть деінде.
— А я, а для чого я прийшла у цей світ? Коли я почну жити насправді? Чи коли жила?
Власне, Ультімо можна було б назвати привабливим. Проте, коли ти знаходишся з ним поруч, чомусь завжди складається враження, що ти заважаєш якійсь дуже значущій справі. Завжди почуваєшся напруженою. Бути з ним — це ніби виконувати роботу.
Хай там як, лише Богу відомо, де він їх знайде, ті гроші на свою трасу.
Навряд чи можна зробити щось таке, коли в кишені 389 доларів.
Він, як дитина.
А я не дитина.
Я — жінка.
Жінка
Жінка
Жінка
Жінка
Голодна. Триклятий світ.
10:06 вечора.
Не забудь: потрібна нова сукня.
23 квітня 1923 року
Що я вмію:
1. Грати музику (Шуберта, Скрябіна, але не Баха і не Моцарта).
2. Розмовляти з людьми так, щоб вони не розуміли, до чого я веду.
3.
4. Бути у курсі подій.
5. Займатися сексом.
6. Не здаватися.
7. Триматися гідно в товаристві багатих і освічених людей.
8. Подорожувати без ускладнень.
9. Бути самотньою.
Чого я не вмію:
1.
2.
3.
Я пішла до пастора Вінкелмана і сказала йому, що в Коулів відбуваються речі, що мене дуже турбують. У них дуже бентежний хлопчик.
— Я благаю вас, я заклинаю вас не говорити нікому про мій візит, бо як хтось довідається, я втрачу свою роботу, а без роботи мені кінець, у мене немає родини, навіть майна власного і того немає. Обіцяйте, що нікому не розповісте. Ні, я вас Христом-Богом молю, не казати нікому, що я приходила до вас, бо як хтось дізнається, що я була у вас і щось казала, я втрачу свою роботу, а без роботи я
З іншого ж боку, я розповідаю вам про це задля добробуту цієї родини, а також усієї сільської громади. Повірте, я лише намагаюся
І я розповіла пасторові про те, що одного дня чула, як малий сидів за фортеп’яно і, їй-богу, грав украй складну музику, якої навіть я не знаю, а музика та була, так би мовити, бісівська.
— Ні, жодна душа більше тої гри не чула, я пішла покликати матір хлопчика, але коли та прийшла, дитина сиділа в кутку і, немов янголятко, гралася іграшками. І ви, певно, помічали, що всі інші діти в його присутності ніяковіють, та і решта родин, так би мовити, занепокоєна.
— Проте, що я можу зробити, не говорячи про цю дивину. Я не вірив, але зараз…
— Ні-ні, хлопчик не вміє грати, адже ніхто і ніколи його не вчив, я викладала музику для пані Коул.
— А правду кажуть, що коли тварини проходять повз цей будинок, вони видають дивні стогони?
— Ні, але так подейкують.
Пастор пообіцяв, що не видасть мене.
— Я ж бо роблю це задля їхнього добра. Я хочу добра пані Коул. Вона — гарна жінка.
Тепер треба було почекати лише кілька днів.
Я продовжую налагоджувати інструмент, кожного разу перед початком уроку. Якось Ультімо спитав, нащо я це роблю.
— Він постійно розлагоджений, — відповіла я.
— Може, я зміню ключі?
— Ні, не варто нічого міняти, — кажу.
Уже рік, як я так живу. Мені нагадав про це Ультімо. Це щось на штиб нашої річниці, якщо можна так сказати. Я спитала, який він хоче подарунок. Пожартувала. Але він відповів: