Літа зрілості короля Генріха IV

З цими словами вона відпустила Морнея, і той повернувся до свого готелю над Темзою. Йому зараз не хотілось їхати ні до кого — ні до постійного посла, ні тим більше до лорда Барлі. Його кімната наслідувала палацову розкіш — без права на те й без сенсу, і нещасливець добачив у тому алегорію його власного становища. «Віднині ми — просто мальована гробниця. Якби я хоч мав мужність, потрібну для мого нового становища. До королеви я прийшов іще як жива людина; і їй довелось мені сказати, що мене викинуто між мерців». Він згадував: «Кілька разів я владнував дипломатичні справи, запевняючи, що мій король перемінить віру; але сам я вважав, що це неправда. А тепер це стало правдою, і одурений — я сам». Згорблено стояв він біля вікпа, під яким, виблискуючи, текла річка. Були ж колись літні дні, і на Темзі вода, повітря й берег мерехтіли світлими вологими барвами. Від цього всі обертались у щасливих дітей, навіть вигнанець. Були ж тут колись літні дні…

Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,— сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися — вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту.