Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Король Франції заснує у своїй країні власну церкву: об'єднає обидва віровизнання, а папу з нашої релігії усуне. — 1 рішуче, бо тепер уже сам усе збагнув і усвідомив, докінчив готовою формулою: — Imminet schisma in Gallia[41].
Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел.
— Si natura negat, facit indignatio versum[42],— сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати:
— Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… — Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.— Пане дю Плессі, де ви були останні десять років?
Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав:
— Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві.
Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім.
— З такими думками готуйтеся до нового вигнання, — тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. — Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа — тут вона така, там інакша. Стинати голови… — повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти.
Вона ще сказала, немов згадавши про нього:
— Але вас я порятую! Вам не станеться нічого, за вас я заступлюсь перед ним. Ви служили мені, як своєму королю, а такого я не забуваю. Але як його посол ви до мене більш не з'явитесь.
З кожним словом вона ставала природніша й молодша.
— Своєї протестантської слави він позбувся, коли взяв собі нову коханку. — Морней хотів заперечити, та вона відмахнулась. — Королеви знають і такі речі. Хто ж тепер буде кувати змови проти його католицької слави? До змов завжди причетні коханки. — Вона сиділа прямо, стискаючи пальцями кулі на кінцях брилець, і очі в неї стали схожі па пташині — сіро-блакитні, наче без повік. Схопилася, швидко ступила кілька кроків; через плече спитала, аж крикнула: — Ви його бачили?
Морней заціпенів, побачивши перед собою фурію.
— Я знаю його! — крикнула uoua. — Вже почала його розгадувати. Тоді ми насилу витягли його з під Руана, а краще було зоставити його там, — я ж наче й тоді вже мала досвід.
Рвучко ступаючи цибатими ногами, вона підійшла до Морнея й нахилилась над ним.
— Отой сувій паперу, га? Ви зрозуміли справжній сенс усієї церемонії? Він попереду всіх, а я — тільки напоказ? Тоді затямте, яка на вигляд небезпека. Ваш король це називає смертельним стрибком. Але я не хочу стрибати… — її крик перейшов у жалібний лемент. — Вашому королю доведеться стинати голови тим, кого він найбільше любив. Скажіть йому це! Нe забудьте остерегти його, щоб він випереджав усіх змовників. Він муситиме розгадувати їх, перше ніж вони самі втямлять, куди їх заведе їхній шлях.
Ця жінка вже плакала щиро, вопа впала ницьма на скриню, на оксамитові подушки: нещасна фурія страждала простодушно й не соромлячись. «Мені не слід дивитися, — подумав Морней, але й не ворухнувся. — Це ж королева!» Його пронизував дрож — важко сказати, чи з відрази, чи від шаноби. Під личиною старості й упокорення вона все ж таїла пристрасті — хай там уже які. «Не за віру вона так уболіває, а за владу й за своє королівство», — подумав праведник, відганяючи ще гірші підозри. І все ж у його уяві постав чорний ешафот, і він побачив, хто сходить на нього.
Він чекав, відвернувшись. А коли нарешті оглянувся, Єлизавета вже сиділа за столом із книжками. Одну з них вона розгорнула й читала, ворушачи губами. А помітивши його погляд, звернулася до нього:
— Ви задумались, пане посол. А я тим часом читала латиною, не французькою, бо цю мову, як вам відомо, я знаю не дуже добре. Ви, напевне, думали про тяжкі часи, що настануть для вас. Можливо, й справді настануть… Знову вигнання — у ваші літа, коли людині вже треба спокою. Але я до вас прихильна, як і давніше, і надам вам притулок.
41
Впровадить розкол у Галлії (латин.).
42
Навіть як хисту нема, обурення вірші породить (латин.).