Лис та інші детективні історії.

З хати вистрибнуло тонке, як прутик, дівча з відром і побігло до колодязя.

— Донька, — пояснив Петро. — Молодша. Старші дві віддалися в Полтавську область. Поїхали на буряки та й лишилися. А ця ще зі мною, і дітвак малий у школі. Зараз свіжа водиця буде, то й пополуденкуєте зі мною за компанію.

Він став відмовлятися, але газда наче й не чув. За мить на садовий стіл лягли брунатні гарячі деруни, солоні грузді, лагідно дзенькнула запітніла чвертка. Гостеві принесли з хати різьблений модриновий стілець. Дівчина ледве тягла його обіруч. Він упізнав роботу — на такому ж недавно сидів у монастирі. Після першої чарки грушівки, та ще підігрітий запитаннями, Петро розговорився.

Розсікаючи засмаглою рукою простір, окреслював свій маєток. Очі впиралися в крутий город, що натужно спинався вгору. Навіть кози лінуються підніматися туди. Нагорі, куди Петро з мотикою ще не дістався, росте лише папороть. Цупка, як дріт. Тому й гора здається кучерявою. Колись там стояла смерекова церквиця. Та людям важко було туди вилізати і вони перенесли її в долину. Коли котили дзвін, той загруз у ямі і до ранку млака його засмоктала. Зараз там криниця, діти припадають вухом до камінного кадуба і чують нібито мідне відлуння. Ось такий у Петра дараб, така землиця.

— Що найкраще родить? — питав гість господаря.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

Це правда, нива й тепер була поцяткована десятками горбиків свіжої землі. А камінь увесь унизу. З нього вимурували фундамент, пивницю, східці, укріпили берег. А навесні буде ще. Коли інші орють, Петро збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші й коси. Але — це його земля і її належить обробляти. Коли з камінням покінчено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів і бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи землю від дичини. Часто доводиться колінкувати, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці.

З сумовитою уважністю гість дивився на нього, на цього жилавого худенького прометея, що безнастанно довбає скелю з дециметровим шаром грунту. І запитав, де він для цього бере силу.

— Була сила, коли мамка цицьку носила, — відмахнувся той жартом.

Хтось обгортає ряди — а Петро мостить тераси, щоб відвойовані грядки не знесло дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду — а Петро сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. З року в рік. Смішний чоловік. Хтось понуро позирає на розпечене небо — а Петро з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається про неврожай — а Петро несе торбами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нічого. Збризнута вапняним молоком і ретельно просушена на сонці, вона золотою горою встеляє пивницю. Тут же — шеренги банок з маринуваннями та соліннями, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош на нього йде. «Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота».