Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Старенький завмер на півшляху до дверей, обернувся.
— А, — сказав, — у цьому сенсі.
Він кахикнув, із надмірною увагою вивчаючи носки своїх черевиків.
— Тоді тобі просто алейкою, знаєш, де капличка і старі склепи? Не загубишся, вони там незабаром займуться наступними ґратами, побачиш і почуєш. Ліхтар дати?
— Дякую, — сказала Марта, — я без ліхтаря.
Біля старих склепів — вона це бачила навіть звідси — палали вогні. Переносні лампи на високих штативах, як з’ясувалося, коли Марта підійшла ближче.
Вздовж паркана стояли ще не фарбовані ґрати. Вузькі, розміром із двері.
Кілька людей у помаранчевих спецівках якраз тягли одні такі ґрати до склепу. Поряд крокував туди-сюди Гіппель, із кимось сварився по телефону.
— Та начхати, — змахував він ліктем, — і на плани, і на розпорядження. «Що у моїх силах», аякже. От тільки час і простір мені не підвладні, не склалося якось, знаєте. Звідки я вам візьму?.. Кого? Куди?! В дупу собі хай засунуть. Тут із висяками розібратися б. А немає місць, пане Гьорресе, і так ущільнюю максимально. Нехай в інше якесь… та начхати, рік тому знаходили ж… О, помінялася політика, нові директиви? Їх нехай теж, туди ж… ми тут ці от директиви оцінили й посмакували. Вам самому кількість нещасних випадків у місті за останній тиждень ні про що?.. Я звідки?!.. Таж вони потім куди, по-вашому, потрапляють? А ви мені про місця. Ну власне! От просто зараз, ударними темпами і готуємо. Щоб хоча би по лампочці людям, матраци які-небудь… Авжеж, людям, а хто вони, по-вашому? Словом, скажіть там мерові — а треба буде, я і сам, не з лякливих, нічого, — скажіть, щоб там навіть не думали. Нехай розвертають і рушають до Істомля чи Урочинська… Вже? Ну, я не знаю, до інших міст, не моя справа розрулювати проблеми перевезень…
Батько тим часом помітив її. Здійняв брови, махнув рукою працівникам, щоб розбиралися без нього.
— Марто? Щось сталося?
— Нам треба поговорити, — сказала вона. — Це важливо.
Батько озирнувся на Гіппеля, той кивнув, мовляв, усе гаразд, ідіть розмовляйте.
Вони відійшли далі від склепів, щоб не перекрикувати шум: там якраз увімкнули зварювальний апарат.
— Це щодо Елізи. Я бачила її ввечері… її руки. Тату, треба їй допомогти. Не можна так. Хай навіть ти на неї сердишся, ну, через Будару, тільки це геть погано. Навіть я її пробачила… хоча вона єхидна, звичайно, та іще.
— Не переймайся, — сказав він спокійно. — Це було перші кілька днів. Поки яблука не почали діяти.
— Яблука? До чого тут яблука? Я кажу про Будару! Він мститься їй! А яблука так, щоб відвести очі.
Батько похитав головою:
— Без яблук, Марто, все було би набагато гірше. І він допомагає їх дістати. По місту був розподіл, на тих, хто повернувся, але ж ти знаєш, як буває: крадуть, перепродають утридорога… а Будара дістав і приносить, безкоштовно. Еліза його попросила, пояснила, в чому справа.
— То це для неї? Вона десь підхопила прокляття? А яблука — типу молодильних, стримують цю мерзоту? Тому ранки так погано загоюються? От чому плями на білизні, на кріслі й на покривалі у вітальні?
— Ні, — сказав батько. — Не тому. Плями через мене, Марто. Просто куля пройшла наскрізь.
Дивно, розгубилася Марта, напевно, він втомився. Заговорююється. До чого тут якась куля?
— Гадаю, — пояснив батько, — принаймні плями з часом щезнуть. Адже запах щез.
— Який запах? Що ти вигадуєш?!
— Запах пороху. Він довго не щезав, я боявся, що це назавжди… хоча тут уже й не знаєш, що таке «назавжди». Взагалі-то, повір, все сприймається не так страшно, як собі уявляв. Снам я вмію давати лад, дякувати попередній війні. Із голодом складніше, але Будара допомагає і допомагатиме, виходу в нього немає. Адже він любить Елізу. А ти… ти тепер доросла, Марто. Погано, що все отак… Але я принаймні із вами.
Вона потрусила головою. Їх тут споюють чимось? Дають драков’янку за наднормові? Що за маячню він верзе?!
— Головне, що ти мусиш пам’ятати: я ніколи не завдам тобі шкоди, анінайменшої. Вважай, я просто повернувся хворим. Хронічно хворим. Я і сам поки не дуже розумію, чого чекати далі, мені сказали, таке сталося вперше за багато років, місцеві лікарі просто не мають відповідного досвіду. Мені пощастило, Марто. Власне, нам усім неймовірно пощастило.
— Я не вірю, — сказала вона тихо. — Чому куля? Навіщо куля? Звідки могла взятися куля?! Ти ж їхав працювати водієм, тату! Звичайнісіньким водієм!
— Офіційно все так. Коли їдуть туди, говорять, що на заробітки. Водіями. Будівельниками. Механіками. Ким завгодно. І тому, коли повертаються із пораненнями, це — виробничі травми.