Порох із драконових кісток

— Ми на хвильку, Ніці треба було в туалет. І… я затримаюся, ми із друзями ще погуляємо, уроки я…

Тут вона нарешті помітила. Еліза намагалася розвернутись, але Марта стояла над нею, трохи збоку, — якраз так, що й не сховаєш. Та їх було багато, здалеку видно.

Звідки стільки, здивувалася Марта. Бджоли покусали чи що.

Авжеж, бджоли. Тільки одну руку, тільки на внутрішній стороні — там, де проходять вени.

Там, куди зручніше за все вколювати голку — це їм ще кілька років тому пояснювали, на спеціальних уроках. «Як розпізнати наркомана» чи щось типу того, назву вона не пам’ятала.

І одразу стало зрозумілим, чому на столі перед Елізою — пляшечка і ватка.

— А шприц де? — дзвінким, чужим голосом спитала Марта. — Та не ховай, чого вже. Всі свої. Одна сім’я.

Тепер все було ясно. Це вона через довбаного козла Будару. Батько повернувся, той її типу покинув — а ми, тонка натура, не знесли, виходить, розлуки. Пустилися берега. Підсіли. І звідки ж вона їх тільки бере? А може, Будара й підсадив?

А та зустріч у кав’ярні — вона розповіла йому, вперше? От чому мармиза в нього була, наче ходячого мерця побачив.

Еге ж, і нав’язливі думки. Будара приніс яблука — то давай щодня пекти яблучні пироги. Наче могла повернути Будару тими пирогами.

І білизну тому не дозволяла Марті прати — щоб та не побачила цяточки крові.

А батько себе звинувачує. Тому й пішов у нічну, тільки б зайвий раз не бачити мачуху.

Ох, і що ж тепер, як тепер?!. Це ж гірше, ніж батя Чепуруна, набагато гірше. Зараз вона іще тримається, має пристойний вигляд, але ж ненадовго. І про це Марта знала не завдяки ідіотському урокові — зустрічала приклади у реальному житті, біля супермаркета, наприклад, іноді тинялися двоє таких, просили на хлібець. Один, кажуть, раніше був професором, хоча Марта у це ніколи не вірила: все ж має свої межі.

— Ти не розумієш, — тихо сказала Еліза.

— Авжеж! Ясна річ, куди мені. Виросту — зрозумію.

— Марто… Немає ніякого шприца. І ніколи не було. — Вона підвелася, здійняла руки. — Хочеш — обшукуй. Давай.

— Март’? — покликала із ванної Ніка. — Слухай, тут серветки скінчилися…

Вони завмерли одна навпроти одної. Еліза так собі й стояла із піднятими руками, рубчики на лівій темніли, наче давні, таємні письмена. Тепер Марта і сама бачила: шприц тут ні до чого. Не залишає голка такі широкі ранки.

Не відводячи погляду від Елізи, Марта взяла зі столу пляшечку. Поглянула на наліпку, відкрутила кришечку, понюхала.

— Просто спирт?

— Для дезинфекції, погано загоюються.

Марта похитала головою:

— Який же він хворий псих — твій Будара! Чому ти не розповіси батькові? Він би тебе захистив!

— Марто, ти де?.. — Клацнула засувка на дверях, було чути, як ллється вода у ванній.

— Іди. — Еліза підійшла до серванту і дала пакунок із серветками. — Повернешся — поговоримо. Обіцяю.

— Я буду пізно.

— Я дочекаюся.