Гумор та сатира [збірка]

— Може, і одержав. Я ж казав, від недоїдання став забувати і досягнення революції, і де та пам’ятка забув.

— Гаразд, ось вам нова. І я вам випишу пігулки для пам’яті, вони відновлюють в свідомості всі досягнення.

— Дуже вам вдячний! Дозвольте одну зараз прийму. О! То інша справа! Тепер пригадую, і пам’ятку цю впізнаю! Тут же все написано!

— Авжеж.

— А він мене мучив! Особливо оцим четвертим запитанням. А тут же все ясно написано, і можна відповідь прочитати.

— Будь ласка, читайте.

— Якщо якийсь нестійкий елемент запитує вас, чим старі злодюги та грошові мішки були гірші за нових і чи варто за нових проливати кров, відповідайте: нових визнає Європа, у них приємні обличчя, і вони мої однодумці.

— Правильно.

— Ой!

— Що сталось?

— Тільки що він запитав, яка різниця, який грошовий мішок тебе грабує, симпатичний чи несимпатичний. А тут немає відповіді. Що йому сказати?

— Скажіть, що різниця колосальна.

- І все?

— Все. Сказали?

— Сказав.

— Ну?

— Регоче. Каже, що я дурень. Що повівся на брехню людей, які ділять мою землю, які за допомогою продажних писак запхали мені в голову, що я кращий на планеті, і, як пофарбую свій паркан, моє життя стане чарівно прекрасним.

— А ви загляньте в пам’ятку.

— Зараз. Ага! Тут же все написано! Якщо питають, чому після фарбування не піднялася гривня, відповідаєте: чудовисько Хутін зронив курс.

— Абсолютно точно.

— Дивіться, тут є і про рибу в Дніпрі! І про повінь! І все оте кляте чудовисько Хутін.

— Правильно.

— А хто це, Хутін?

— Прийміть іще пігулку.

— Дякую. А все ж таки, що в мене за голос?

— Вас треба обстежити. Зробити аналізи. Поки що, як лікар, нічого сказати не можу.

— А може, це моя совість?

— Совість? Ні, шановний. Совість — це абстрактне поняття. В Європі його давно хімічно ліквідували.

— Ой! А він зараз каже: так, я твоя совість!

— Тоді вдома проковтнете ще оцю синю пігулку, і він заткне свою пельку. Ви тепер куди?

— Та іду на свято. Ювілей Повалення Злочинного Режиму.

— Якого саме? У нас майже щомісяця валять злочинні режими.

— Не пам’ятаю. Після останнього повалення я нічого не їв.

— Що ж, до побачення.

— На все добре.

Пацієнт вийшов з кабінету. Лікар підійшов до вікна. За вікном йшли демонстранти. Почулися голоси: «Хай живе Трьохмісячний Ювілей Повалення Злочинного Режиму!», «Вперед до перемоги!».

— А потім вони повертаються додому і починають мучитись сумнівами, — подумав лікар, дивлячись на колону демонстрантів. — От якби знайти такі ліки, які можна було б прописати всім і разом припинити страждання.

Він пройшов до невеличкої лабораторії, продовжуючи роздуми.

— Треба шукати. Бо після пігулок, пам’яток, маніфестацій вони повертаються голодні до своїх підвалів, і шлунковий сік, що не виділився, впливає на мозок. З’являються питання, сумніви. Я повинен знайти якийсь радикальний засіб. Раз і назавжди. І тоді містер Сміт оплатить моє відкриття. Не треба грішми, кому вони зараз потрібні. Краще продуктами харчування.