Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери
- Автор: Кешеля Дмитро
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери». Краткое содержание книги:
І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом і вона — свята тиша ця — із переляку скрикне і розіб’ється-розсиплеться мільярдами друзок-іскринок інію і білим мовчанням затопить усі простори земні.
І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, у якому він прокинувся — не просто природне диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди і навперегінці із веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний рай.
— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.
Але Штефан не те, що би послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт Едему, а йому показують дорогу назад, до пекла! І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога у сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі… Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили у Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.
Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та відірваною по лікоть правою рукою. І, головне — приїхав із тою ж фанатичною вірою у комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав із однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки — нове життя привело самого Штефана до його минулого — знову у сталінські концтабори.
…Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгоспу.
Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів — одні хотіли в колгосп, інші — зарікалися не вступати у жебрачу банду. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею — напіввідірваною рукою — зачепив над собою портрет Сталіна. Вождь зірвався зі стіни, луснувся об підлогу і бризками розлетілося скло… Вмить все стихло! Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті. Сталін спершу невдоволено поморщив чоло, а потім таємниче посміхнувся під свої прокурені руді вуса і загадково помахав пальцем…
Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного гнізда дружини стрийка — під’їхав “чорний ворон” і Штефан безслідно зник. А повернувся аж через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію і одправив його у пекло гарячу смолу жерти. А з концтаборів випустив на волю мільйони невинних людей!
Я ніколи не забуду мукачівський вокзал післяберіївської пори… Ми з бабою Фіскарошкою торгували там грушами. Ще здалеку поїзди, винувато кричачи, повільно наближалися до Мукачева, везучи вчорашніх арештантів. Чимало із колишніх ув’язнених поверталися додому у Європу, а інші, місцеві, поодинці сходили на перон. Наголо острижені, у благеньких фуфайках, кирзових чоботах із полотняними торбами за плечима вони безпорадно оглядалися, довго когось або чогось чекали, а потім, упевнившись, що їх у цьому світі ніхто не жде, прошкували до міста. Вони йшли помаленьку, обережно, наче впевнюючись, чи це справді їхня земля, чи не розверзнеться під ногами дорога і вони полетять униз і, немов після солодкого сну, знову прокинуться у пеклі.
У місті, серед багатолюдного натовпу, репресованих теж можна було безпомилково упізнати. Сталінські в’язні мали аскетичні, непроникливі, як буддійські монахи, обличчя і всі були схожі на обезкрилених херувимів, чи, вірніше, німих апостолів. І що би нині не теліпали язиками кастровані історики і трансвеститні інтелігенти, я прощаю всі гріхи і гуканські вибрики Микиті Хрущову. Він для мене назавжди залишиться чи не єдиним правителем у нашій історії, до якого ставлюся із великою повагою, приязно і з тою любов’ю, з якою ставляться блудні сини до своїх таких же блудних, але дорогих серцю батьків. Микита Хрущов — єдиний правитель, який повернув спотвореній Правді її істинне обличчя, а невинним людям — їх чесні імена.
Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся і стрийко Штефан. І з тої миті ніколи не показувався на люди: сидів цілими днями у комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна і тижнями від нього ніхто, навіть із рідних, слова жодного не чув!
Ніколи не забуду, як одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із дитинства.
Вдома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. І одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до потемків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. І бідний Штефан у тому павутинні нагадував велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний павучище.
А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна і інших класиків жебрачого комунізму. І я тільки тепер збагнув, від чого нестерпно смерділи книги… Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. За вікном час од часу віяв вітер, заголяв яблуню, і тоді у цю живу могилу падав тучний і яскравий стовп сонячного світла. Воно було схоже на святу руку, яка час од часу намагалась вирвати стрийка Штефана із павутинної сітки…
Але що найбільше приголомшувало — над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна. Все тут пахло тліном, забуттям… І тільки він, вождь народів, товариш Сталін був у цій могилі живішим всіх живих!
— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку із торбою через павутинні грати.
— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що у неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.
Прийняв від мене торбу із грушами і більше не промовив жодного слова.
— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку?! — знову перепитала Фіскарошка.
— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.
— Світ пішов льондром… на пси зійшов… уверх ногами, — мовила сама до себе баба.
— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. — Хіба у здоровому світі великий учений математик, директор школи пан Піфагор пас би свині?.. А я? До чого мене довели! Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси… я мав велике ім’я, а тепер мушу іти клянчити до вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався все більше і більше, а далі не стримався і заридав.
— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба від такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.
— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько… І знаєте чому? — вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова!
Баба вмить дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.
— А я того… большевицького… як його… отої паскуді… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.
— А тебе, нучтемний з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба, — Содома його море: коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!