Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери
- Автор: Кешеля Дмитро
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери». Краткое содержание книги:
Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.
— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.
— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.
— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…
— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.
Фіскарошка знала, що у таких випадках корівку треба ганити всякими недобрими словами, аби відвести від худоби око відьми. Проте по натурі баба була людиною чесною і не хотіла злословити божу худібку.
“Як нич не знаю, так би ми нич не хибіло”, — подумала про себе й відкрила душу Янковій босоркані…
— Корівчина, паніко, самі видите, в ріст не вдалася, мала… І молока много не дає… Зате не молоко — сметана, такоє, падеся, як ремінь. А коли ще скисне — ножом’го мож різати…
— Ну… ну… ну… ето інтересно, — промуркотіла Янкова відьма й, пускаючи з рота кільця папіросного диму, неспогадано щезла…
А ранком Соломон дався у хлів годувати худобину і ледь не онімів — біля ясел насторожено пулькала очима величезна жаба — коропаня. Чоловік зойкнув від остраху й відрази, а далі схопив вила. І тут саме нагодилася Фіскарошка.
— Мішку золотинький, не кивай жаби, — схопила чоловіка за руку. — Хіба не видиш, се Янкова Маня! Я її нараз упознала. Молю тя, не кивай, бо будеш мати велику біду!
Але Соломон на сей раз не поступився — взяв і продірявив вилами жабу. І враз як закрутило в хліві, як заволало нелюдським голосом — всі шибки повилітали. Дідом кинуло в загородець до свиней, Фіскарошка вилетіла через двері і гепнулася під хату, худоба несамовито заревіла й почала собою метати, а жаба в’єдно з вилами зникла. Тільки краплі крові побігли червоною смужкою від обійстя до гори Ловачки…
А по недовгім часі надовколишні села потряс жахливий крик Янка:
— Гойте люди! Убили мою Маньку! Гойте люди! Манько моя, Манько! На кого ти ня лишаєш?
Багато днів і ночей голосив у хащі, покалічений тяжким горем, бідний Янко. І так безутішно ревів, що посеред самого літа листя на деревах геть пожовкло, трава побіліла й засохла, а вода у всіх колодязях від страху втекла під землю й сельчани відтак довго не могли задобрити її молитвами аби, вона, вода, повернулася назад до людських обійсть…
Звісна річ, Янко легко дізнався, хто уколошкав його кохану Маню. І з тої ж хвилини вже не було життя на грішній землі Соломонові — розлючений біс мстив люто і настійно. Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починають вивертатися з корінням дерева і валитися на діда. А то серед погожої днини з ясного неба в нього починають лупити, як з гармати, блискавки…
А скільки разів ні з того, ні з сього невидимі руки хапали Соломона і тягнули в колодязь, коли зачеряв воду, або чи раз топило в найменшій калюжі?
Щоправда, у діда Соломона в сьомому коліні теж десь сидів біс, бо якимось таїнним чуттям завсігди розгадував наперед наміри Янка і загодя страхував себе від пасток, розставлених щезником. Проте, як кажуть, скільки б курка не коконіла, все одно колись в горнець утрапить. Так сталося із Соломоном. Вертався якось дідо вночі із гостини з сусідніх Лавок: під газом, веселий, на співи тягне…
Ніч місячна, ясна, хоч сядь серед путя і гроші лічи. І тут… бачить… прямо на дорозі два міхи. Був би тверезим, ’мо й подався б подалі від гріха, пам’ятаючи про бісові каверзи. Проте хміль навпаки — додав куражу, сміливості й цікавості. Поколував, поколував обережно біля міхів, як кіт надовкола сала, а далі — було-не-було — розв’язав. А звідти — о мамко родна! — посипалися пачки долярів. Соломон наразі потерп, серце так заколотило, що, чулося, на небесі вискочить. Витираючи холодний піт, причаєно оглянувся, сторожко прислухався. Навкруги — тихо, порожньо, лише цвіркуни трілікають і наче голками дзьобають сполохану душу. Дідо кинув на себе тремтячий хрест, ще раз роззирнувся, далі притьмом схопив два міхи, закинув на плечі і дав ногам знати…
Вдома, мало не проломивши собою сінешні двері, влетів у комірчину, ледве запалив дрижачими руками лампу і почав лічити доляри… Рахував ніч, лічив день, до них ще додалася ніч… Час од часу Соломон збивався з ліку, починав заново, а гроші, мара би їх взяла, все прибували в міхах й прибували…
Коли після довгих умовлянь дід не згодився вийти навіть поїсти, Фіскарошка сокирою виламала в комірчині двері. Дід сидів по шию в талярах і все виймав і виймав з міхів пачки. Він навіть не глянув на жону: плямкаючи губами, рахував і рахував гроші, сміючись червоно-божевільними очима на когось невидимого.
— Тумане осімнадцятий! — сплеснула руками баба, — ти що, розум у Лавках стратив: хіба ти не розумієш, што тото данайські дари уд щезника Янка.
— Щезни ти сама, гарпійо язиката! — рявкнув Соломон, не одриваючись од лічби. — Як би’ми повіли, што кілля з неба буде падати — повірю, айбо што би чорт мені такі гроші задарь дав — нигда шуга!..
Видно, та судьба, що вберігала досі Соломона від Янкової помсти, напилася й заснула на гостині у Лавках і годі її було дочекатись, аби просвітити пульки дурному чоловікові.
Тоді Фіскарошка почала ласкаво з іншого боку:
— Іди, солодкий Мішку, хоть штось поїсти. Другу добу крихотятка в роті не маєш… Та й нашто тоті талярі? Хібить тобі уже лем воші мацкальські у сибірському лагері годувати?
Все це коїлося на початку 50-х років. Тоді за один цуравий таляр чоловікові безпекаші могли спокійно на много літ одягнути на очі решітки. Совєтська власть була ще — ого-го! — моцною, здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.
— Та ци чуєш, Мішку, — вела своєї Фіскарошка. — Ну хоть уповіш — на яку мару здалися тобі сі чортові таляри?
Соломон на мить висунув з грошей шию, далі припіднявся, озирнувся божевільно виряченими очима надовкола і, приклавши до вуст вказівного пальця, просичав:
— Тс-с-с… тихо… тс-с-с… тихо, дурна бабо… Ану ж, увидиш, наші щи вернуться… Тс-с-с — тихо…
І впав у прірву лічби… І лічив… лічив… Ще день, другий, третій… А гроші з міхів все прибували й прибували… Від їх натиску почали скрипіти двері, осипатися стіни. А старий лічив, лічив, доки не дістав інфаркт… І в ту ж мить гроші безслідно зникли в’єдно з міхами. Коли Фіскарошка увійшла у комірчину, від Соломона од голоду і виснаження лишився уже лишень скелет: лежав на голій глиняній долівці, охолов, очі заскляніли, а губи все ще ворушились і ворушились. Видно, Соломон й по дорозі на той світ ніяк не міг вгамуватися і все ще лічив і лічив…
Але, на щастя, діда вдалося врятувати і він помалу оклигав. Проте це вже був зовсім інший дід. Від його колишніх “мух у носі”, тобто нервів, лишився тільки попіл… Дід став на диво спокійним, благеньким, помудрішав щонайменше на сто років і весь час дрімав…
…Ось і тепер дід потихеньку встав із свого трону з-під печі, і, вмовляючись, мовив сам же до себе:
— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.
Далі підійшов до вікна і з сарказмом повідомив:
— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправоє.* Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.
Фіскарошка й собі одразу кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.
— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині із тобою? — розгнівалася.
Коли пан Фийса навідувався до нас, бачилося, із ним заходила вся позитивна і негативна енергетика: ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися од страху кури, перелякано кричали у сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.