Юпітер з павою
- Автор: Гануш Павел
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Гримич
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Юпітер з павою». Краткое содержание книги:
Цей твір відзначено на конкурсі, проведеному Чехословацькою Спілкою молоді, видавництвом «Млада фронта» і Спілкою чехословацьких письменників до десятих роковин з дня заснування ЧСМ.
Герої повісті — відважні, винахідливі люди, співробітники чехословацьких органів безпеки — викривають і знешкоджують шпигунську групу, що намагається розгорнути свою злочинну діяльність на території соціалістичної Чехословаччини.
На слід керівників цієї групи наводить стара римська монета «Юпітер з павою».
Українською мовою повість видається вперше.
Хвилинку бездумно лежав, потім потроху виринули з пам'яті події минулого дня.
«Учора був найщасливіший день твого життя, чоловіче!.. Завершення справи «Піттерман», подяка, прийом у заступника, підвищення… Та що там… а про архів і подібні речі вже ніхто не згадує! — Войта тихесенько засміявся. — Завтра починаємо працювати у відділі майора Котрбатого!.. Так, найпрекрасніший день мого життя… А тому цей ланцюжок успіхів треба завершити!»
Він спритно підхопився, довго голився й одягався, насвистуючи веселі пісеньки. «Сьогодні о п'ятій піду до Яни. Ех, ніяк не наважусь вимовити це слово, але тепер уже ми про це побалакаємо і почнеться нове, чудове життя!.. — Він критично оглянув свою кімнату. — Тут ми не залишимось. Але і її однокімнатна квартира для двох замала. Ну що ж, якийсь час витримаємо. Головне, що далі вже відкладати не можна! Справді, здається, тепер без Яни я б і дня не прожив. Одружимося завтра або найпізніше за тиждень!»
По обіді Войта купив квітів і ніяковіючи думав, що, мабуть, усі люди на вулиці догадуються, що він новоспечений жених.
На Янину вулицю він прийшов ще не було й четвертої. Обережно крутився на віддалених перехрестях, виглядаючи струнку постать.
Нарешті прийшла! Марек зачекав кілька хвилин і рішуче піднявся сходами.
Серце його закалатало, коли на порозі з'явилась вона.
— Ого-го, товариш поручик, — вигукнула дівчина радісно.
Він несміливо тупцював на місці, тримаючи за спиною букет.
— Надпоручик, — бовкнув Войта у розпачі і церемонно вклонився.
Яна сплеснула руками і запросила до кімнати:
— Серйозно? Я дуже рада, Войто! А це що?
— Це? Це… ах, це скромний дарунок за гостинність, виявлену одного разу до мене в цьому домі. Пам'ятаєш? — Він віддав їй квіти. — Прошу!
Яна вдихнула аромат гвоздик і ніжно потисла його руку.
— Дякую…
Дівчина побігла до ванної набрати води у глечик, а Войта відчув, що у нього по спині забігали мурашки. «Чорт забирай, не можу ж я їй сказати: Яно, я люблю тебе, ходімо розпишемося! Так не робиться!.. І взагалі тут… тут якось незручно. Треба кудись піти, ну хоча б до «Золотої криниці», а там — говорити, розповідати, дивитися на Прагу і тоді… Так, Войто, прекрасна ідея!»
— Чого ж ти не сідаєш? — насварилася дівчина жартома. — Я зараз приготую чай.
— Ні, ні, — він узяв її за руку, — я, власне, зайшов так… зайшов запросити тебе.
— Запросити? Куди?
— Повечеряти. Саме сьогодні мені хотілося б провести гарно вечір, для цього в мене є деякі причини. Уяви собі «Золоту криницю», ліхтарі, тиху музику… Можна тебе запросити, Яно?
Вона перебирала в руках криваво-червону гвоздику, що випала з букета.
— Звичайно, — дівчина тихенько засміялась, — я з радістю пішла б. Тільки не сьогодні, Войто.
— Не можеш? — спитав він розчаровано. — Щось сталося?
— Нічого особливого, — вона махнула рукою і зашарілася. — Я не сподівалась… я вже домовилась про побачення. З Міреком, — додала Яна, помітивши його незрозумілий погляд. — Це мій… ну, просто кажучи, ми будемо одружуватися. Мабуть, восени. Сьогодні я нікуди не можу…
«Так, так, вона ще говорить. І я говорю. Що ж я кажу. Восени… поздоровляю… на весілля… Невже це говорю я? Дивно.
Я навіть сміюся. Ходжу, рухаюся, жартую… А ось і сходи. Ну, звичайно, мені треба іти. Вулиця. Автомобіль. Кричить якась пані. Сонце світить. А я йду, йду… Переходячи вулицю, треба подивитись спочатку ліворуч, потім праворуч! Яке, власне, сьогодні число? Зачекай, як же ця пісенька, що ми її?.. Йду? йду.
Але це щось знайоме… Як я тут опинився? Уже вечір. Отут зараз мусить бути канава. По ній ми пускали кораблики. Ні, це вже, мабуть, нова канавка. А ото мій малюнок на воротях ще й досі видно. Це я малював листоношу з великою торбиною. Так, усе це мені знайоме, але як я тут опинився?»
Войта помалу піднімається по сходах. Стукає тихо, тихесенько. Двері відчиняються. Падає жовтий промінь тьмяного світла.
«І це світло мені знайоме…»
— Войтішечку!
— Мамцю…
Він нахиляється, щоб обняти худенькі плечі. І от він уже сидить за кухонним столом. Отут унизу він оббитий… Це ще відтоді, як Войта влаштовував під столом автогонки. А матуся бігає навколо, говорить, від радості в неї тремтять руки.
— Як я вже давно тебе не бачила, Войтішечку. «Так, давно, давно… Як тут пахне! І запах цей знайомий. Ніде, ніде на світі так гарно не пахне. Хочеться заплющити очі ї вдихати, вдихати цей аромат спокою…»
Матуся підійшла ззаду до стільця. Обнімає його голову, гладить по голові, як завжди, як тоді, коли волосся ще неслухняно стирчало в усі боки.