Веселий ярмарок
- Автор: Киселев Сергей, Пригорницький Юрій
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Веселий ярмарок». Краткое содержание книги:
До збірника увійшли твори українських радянських письменників, які працюють у жанрі гумору і сатири.
Тут читач знайде прозові та віршовані гуморески, байки, фейлетони, памфлети, пародії, сатиричні мініатюри, що були опубліковані останнім часом у періодиці.
«Таки не помилився»,— подумав Іван Петрович.
— Та що ми тут стоїмо, прошу до мене,— додав уже вголос.
— Дякую, справ багато, подарунки ось своїм жінкам мушу дібрати.
— То разом і поміркуємо,— директор підштовхував журналіста до дверей з написом «Вхід стороннім заборонено».
Зайнявши своє місце за столом, Іван Петрович звернувся до гостя, якого посадив навпроти.
— Так, кажете, подарунки... А що саме? — нарешті озвався директор,
— Жінці хустку хотів, а доньці — ще не знаю.
— Та-а-ак, хустки ось нам напередодні завезли, закарпатські. Красиві, теплі й недорогі. Йдуть на експорт. А що ж ви там у своїй редакції друкуєте?— раптом перевів розмову на інше Іван Петрович.
— Художні твори, публіцистику, критичні огляди,— відповів Ткачук, не розуміючи зв'язку редакційних справ та закарпатських хусток.
— І вірші, певно, друкуєте?— добирався до свого директор.
— І вірші, звичайно.
— Угу, гаразд. А скільки ж років вашій доці?
— Шість виповнилося.
— Прекрасно! Шість років — чудесний вік, батьків ще шанують,— швидко заговорив Іван Петрович.— Маємо гарних ляльок, самі ходять і «мама» кажуть.
— Щось не бачив тих ляльок у продажу,— ввічливо, але твердо відказав Ткачук.
— І не побачите,— поблажливо посміхнувся директор.— Це тільки для вас...
— Не треба мені!
— Вам не треба, доньці треба. А ви ж у якому відділі працюєте?
— Завідую відділом поезії.— Ткачук не встигав за швидкими зигзагами директорової думки.
Іван Петрович натис кнопку дзвінка. З'явилася його помічниця.
— Слухаю,— по-солдатському виструнчилася вона.
— Нам, Валентино, швиденько організуй хустку, сама знаєш яку, ляльку, сама знаєш яку, і каву. Каву гарячу!
— Я теж дещо пописую,— тихо сказав Іван Петрович, поклавши свою важку, з розчепіреними пальцями руку на зошита.— Так, для себе, у вільний, як кажуть, від роботи час. Але думку фахівця все ж хотілося б знати. Ви не проти?
— Про що мова,— відповів Ткачук, починаючи розуміти, що до чого.
— Поема, знаєте, лірична, в ній ідеться про одну дівчину, що покохала негідника, а вона, хоч і комсомолка, топиться через це...
Ткачук внутрішньо здригнувся.
— Як топиться?— спитав він.
— Природно, в річці. Стрибнула на глибоке.
З'явилися покупки і кава.
Іван Петрович відсьорбнув, відкашлявся і почав:
— Це негідник так залицяється?— спитав Ткачук.
— Та ні, інший хлопець, який кохає ту дівчину. А коли вона накладе на себе руки, він не переживе і переведеться з торгівлі в льотчики.
— Такого не може бути!— сказав Ткачук.
— У поемі все може бути!— не знітився Іван Петрович.
Коли директор закінчив, попільничка була похована під недокурками.
— Та це, знаєте, ціла «Іліада»... за обсягом,— сказав Ткачук.
— Та я не про те,— нетерпеливився директор.— Сподобалося?
— Потрудилися ви чимало, такий рукопис сотворити,— мимрив Ткачук.— І пристрасті такі... небуденні...
Зустрівшись з благальним поглядом Івана Петровича, він несподівано випалив:
— А взагалі добре!
— О, я знав, що ви майстер своєї справи. А як вам оте місце, де дівчина при місячному сяйві розмовляє з русалками?
— Чудово!— несло далі Ткачука.— І романтично так, і зворушливо. А головне, такого ніхто тепер не пише... Уяви не вистачає. Поети пішли такі, що... О, вже пізно,— урвав він самого себе, зиркнувши на годинника.— Зачекалися на мене вдома.
— То ви заходьте,— запрошував директор, лагідно зазираючи йому в очі і одночасно поклавши на пакунки зошита.— Може,— щось треба буде, ось вельветові костюми мають завезти. Теж поезія. А я зазирну до редакції після свят, ви там з товаришами порадьтеся...
— Приходьте, будемо раді,— відповів Ткачук не своїм, якимсь утробним голосом.
«З товаришами порадьтеся!— повторював на вулиці, майже бігцем віддаляючись од магазину. Він уявив обличчя свого редактора, який читає цю оду, і йому знову засвербіло в п'ятах.— Дідька лисого він мене застане,— думав зловтішно.— Ось лікарняний після свят візьму, а там у відрядження на місяць майну. Хіба що... по вельвет навідатись? »
Олександр Шелепало
АЛЕ ГРЮКНУВ
Металевий пруток лежав на складі вже п'ятий день.
А може, й не п'ятий день, а п'ятий рік... Але лежав.
Та якось біля нього зупинився вантажний автомобіль КрАЗ-257.
А може, й не 257... Але КрАЗ.