Веселий ярмарок

— І на кладовище поїдеш?— запитала дружина, перегортаючи на тахті чергову сторінку «Сестри Керрі».

— Що я, дурисвіт?— обурився Шипак.— Чорта лисого я їм поїду. Скажу, ніби смерть Квасольняка так уразила мене, що зовсім захворів. Можемо, якщо вирвешся трохи раніше, у Гідропарк поїхати, шашличками поласувати.

— А чому б ні,— сказала дружина.— Поїдемо.

Шефиня на пенсію збирається, то мені тепер начхати на неї, У двері подзвонили.

Шипак відчинив.

На порозі стояв неголений тип у засмальцьованому піджаку й картузі з напіводірваним козирком.

— Шипак?— сказав він.

— Шипак,— підтвердив Шипак.

— Я від Графа,— сказав тип.

— Від якого графа?— здивувався Шипак.

— То ти не в курсі?— сказав тип.— Від Ігоря вашого.

— А-а,— сказав Шипак.— Ну, як він там?

— Ще рік санаторію,— сказав тип.— Ми разом сиділи, я от звільнився, так він просив, щоб ви дали мені двісті карбованців. На сотню вдягнуся, а сотню йому переправлю.

— Як переправите?— поцікавився Шипак.

— Знаємо, як,— сказав тип.— Ну, даєш?

— Зараз, зараз, почекайте трохи,— Шипак обережно причинив двері й пішов до дружини.

— Хто це?— запитала вона.

— Від Графа... тьху, тобто від Ігорка, двісті карбованців вимагає.

— Бідний Ігорьок,— зітхнула дружина.— Довели хлопчика у тій школі. А ще кажуть, суспільство виховує дітей. Дуже вони йому потрібні, тому суспільству!

— То як бути?— сказав Шипак.— Там чекають. Дамо?

— Як же не дати,— сказала дружина.— Дамо, звичайно. Рідна кров усе ж таки...