Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
«Маєш рацію, той день був страшніший, ніж коли нас допитували німці в Монтелюпі. Ми не усвідомлювали серйозності нашого вчинку. Але ми мусили це зробити, щоб відімстити директрисі Ботсві за те, що хотіла зробити з нас своїх донощиків».
Ми мовчали і дивилися один на одного, ніби намагалися зрозуміти загадку нашого життя.
«Чи зробили б ми це знову?» - спитав Богдан, коли ми виходили з кафе пані Мухи.
... Борщ Майї сподобався, що не можна було сказати про тельбухи. Вони їй нагадали кубло, де кишать хробаки.
З кафе пані Мухи ми пішли на південь і вже за кілька кварталів були на Бовері. «Це неймовірно!» - вигукнула Майя, витягуючи фотоапарат, і почала робити знімки. Перед нами відкрилася дійсно дивна картина, зокрема для того, хто не знає Нью-Йорка. Бовері - це район, відомий як пристановище для бомжів, наркоманів, алкоголіків, бандюків і агресивних психопатів, яким не було місця в психлікарнях. Дехто навіть називав Бовері «селищем Маркіза де Сада». Та своєю нелюдськістю і брутальністю цей район вочевидь перевершував збочену уяву де Сада.
Наступного дня, коли ми переглядали Майїні фото, відчували мурашки по шкірі. На одному був якийсь чоловік у дранті, обличчя вкрите згрубілими рубцями засохлої крові з брудом, він валявся на узбіччі у власних фекаліях. На іншому - якийсь бомж тримав двома руками свого дрючка і цілився просто у рот іншому п’яному волоцюзі, який лежав на тротуарі... Безкінечне самознищення і беззмістовна брутальність, цілі три квартали підряд. На одному фото, єдиному з усіх, було видно, що людяність таки може, хоч і зрідка, бути навіть у «селищі Маркіза де Сада». Там було два волоцюги, які влаштувалися на тротуарі. Один тримав книжку, ніби читає. Інший -виривав у нього ту книжку. Пам’ятаю, коли Майя робила те фото, я почув, як той волоцюга казав: «Це шкідливо для мізків!»
Ми вийшли з Бовері з безліччю знімків і відчуттям суму, через який популярне гасло в місті «Я люблю Нью-Йорк» сприймається, як злий жарт. Щоб розвіяти похмурий настрій, наступного дня ми вирішили ще оглянути китайський район, Чайна-таун та Уолл-стріт. Натомість ми повернули праворуч, до «Малої Італії», її центральна вулиця нагадувала маленьке провінційне італійське містечко - церква, кав’ярня, піцерія, ресторан, звуки «Маріни» і «О солє міо».
Я запропонував піти в «Умберто», ресторан, де подають «найкращу пасту і соус з устриць».
«А в малій Італії є мафія?» - раптом спитала Майя.
«Смішне питання! Це те саме, що питати, чи буває борщ без буряка. Та «Умберто», напевно, мафії і належить, бо чого тоді там цілодобово відчинено? На Мангеттені є тільки два цілодобові ресторани. Ще один - це «Рубенс»...»
Майю накрила тінь сумнівів.
«Це - безпечне місце, не хвилюйся, - сказав я. - Хіба що не тоді, коли мафіозні родини обирають своїх головних. Вони це якраз в «Умберто» і роблять. Але вони користуються пістолетами з глушниками, щоб не турбувати відвідувачів. Наступного дня місцева газета повідомляє про вбивство одного з головних босів мафії. Це привертає до «Умберто» більше клієнтів».
Майя була переконана, що я вигадую, тому я додав про те, що прочитав в «Дейлі Ньюз», наступного дня після такого убивства. У відвідувача, який сидів за сусіднім столиком, де вбили головного мафіозі, спитали, чи пішов би він знову до «Умберто». Він відповів: «Навіть і не сумнівайтеся, за пасту і устричний соус «Умберто» і вмерти не шкода!»
Наступного дня ми прогулювалися по Чайна-таун. Часом зупинялися повитріщатися на різнокольорові зображення Будди, Дракона та на ряди висушених качиних тушок, навішаних у вітринах. Попоївши креветок у кисло-солодкому соусі в якомусь ресторані, ми приготувалися відкрити «тістечка щастя».
«Пристрасть - це сіль життя», - було написано в тістечку Майї. «Quelle coincidence!23 - вигукнула вона. - Це ж ти і я!»
У моєму тістечку обійшлося без пристрасті. Натомість - філософське повчання: «Старіють не від довгого життя, а лише від втрати інтересу до нього».
Звідти ми пішли на Уолл-стріт. Була субота, і вулиці, обрамлені обтяжливими бетонними спорудами, стояли порожніми. «Мені якось ніяково, - поділилася Майя, - ніяково йти покинутою безлюдною, неживою ущелиною».
«Забираймося звідси!» - потягнула вона мене за руку.
Ми спустилися в підземку і вийшли на Тайм Сквер. «Зовсім інша справа!» - була вражена Майя, тримаючись за мою руку, щоб не загубитись в хаотичних потоках натовпу. Автівки, які гасають туди-сюди і щоразу сигналять, навала блимаючих реклам зі стін будинків, вибухова музика з магазинів, заклики вуличних торговців до свого нехитрого краму і гот-доґів - усе це зливалося в якусь демонічну какофонію.
23
Який збіг! (фр.).