Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
Приблизно так розмірковував Бруханда.
Але разом з тим, незважаючи на заборону директора та скептичне ставлення хлопців, Валерій Семенович команду з чемпіонату не зняв, щиро вважаючи свій крок не вчинком охамілого бунтаря, проте людини розумної. Він твердо вирішив йти до переможного кінця.
— До останнього горбатіка, — промовив він, і промовлене розсмішило його.
З вищезгаданими Бруханда працював у свій специфічний спосіб…
— Твої пухлини, Вітя, — кричав Валерій Семенович Віті, — мають бути твоєю гордістю! Відкинь все зайве, ти — чемпіон, ти — кращий, ти — Яшин, Чилаверт, як там його, Шовковський.
— Чех, — підказав хтось.
— Хто? — не зрозумів Бруханда.
— Пьотр Чех — воротар Челсі.
— Це щось з новомодного, — зцідив жирний плювок Бруханда.
Насправді, Валерія Семеновича нестерпно дратувало, що він погано розбирається у футболі. Так, він знав кілька прізвищ, однак лише тому, що сам був близький до спорту. Найголовнішою загадкою для Бруханди було таке поняття як положення поза грою. Заклепав гол — молодець, а решта — химині кури. Так він вважав і, зрештою, був правий. Він умів уселяти надію, міг змусити повірити у щастя й сам настільки в це вірив, що часом щиро забував, що тренує команду інвалідів, і натомість віддавався спокусі й намріював собі перші ліги, виїзні змагання, натовпи фанів та сонми хуліганів, що супроводжуватимуть його клуб скрізь, куди б вони не поїхали. Всі вони як один взуті у білі кросівки, а в руках тримають вимпели, шарфики, прапори та іншу символіку, а головне — фаєра. Всі вони запалюють вогняні шашки, піднімають догори руки, ритмічно аплодують й скандують назву клубу. До речі, треба ще буде подумати про назву…
Повертаючись до реальності, Бруханда мружився й поглядом ковзав по гравцях: перед ним були одинадцять кволих дітей, які ледь втрапляли до купленого Брухандою м’яча, а втрапивши, падали, забивали кістки, розтягували сухожилля.
— Ви зможете, ви кращі, — казав Бруханда в кінці кожного тренування. — Я пишаюся вами, я пишаюся. Це буде наш чемпіонат. Наш!
І пацани розходились по корпусах інтернату, довго говорили на теми чемпіонату, футболу, годинами розхвалювали свою команду й були якщо не закоханими у свого тренера, то сповнені глибокої поваги до нього. Інші ж вихованці інтернату дивились на футболістів із заздрістю, потай проклинали свою «спецуху» й мріяли опинитися хоча б на лаві запасних.
Одного вечора, коли до чемпіонату залишилось менше двох тижнів, Валерій Семенович зайшов до діда Паші погомоніти. Дід Паша зустрів старого друга холодно, навіть ворожо.
— Ти шо, ідіота кусок? Великий тренер чи як?
Бруханда чекав, поки той продовжить. Але дід Паша не продовжив.
— Не чую? — мовив дід Паша, гостро зазирнувши у вічі Бруханді.
— Я думав, ти не чекаєш відповіді. Думав, це риторичне запитання.
— Шо? Я у тебе запитав, ти великий тренер?
— Я нормальний тренер.
— Ти хріновий тренер.
— Я нормальний тренер.
— Ти дітям мозги запудрив.
— Я з них роблю чемпіонів.
— Ти з них робиш баранів. Яких чемпіонів? Де ти те чемпіонство візьмеш? Висереш ти його, чи де?
— Якщо треба, то і висеру.
— Ти мені голову не задурюй. Гришка тільки і триндить про футбол свій. Чемпіонат, ми цей фізмат удризг.
— Так удризг же! — посміхнувся Бруханда. — Як тузик — грілку.
— А як не вдризг? А як просереш все?
— Всяке буває.
— Пацанам тоді шо?
— Далі працювати. Вони по полю бігають менше двох місяців, ти що хочеш, щоб вони тобі рівалдо-рональдо були? Щоб вони тобі через голову забивали? Це спорт, і якщо твоя перемога не куплена — важко бути застрахованим від поразки.
— Ти їм це говорив?
— Ні.
— Не говорив. Ти їм говорив, що вони стануть чемпіонами в любом случає. Ти не тренер, ти гівно собачаче.
— Це ти мене зараз, Паша, так образив, да?
Дід Паша промовчав. Він відвернувся від Валерія Семеновича, пройшов кілька кроків по павільйону до свого столика, дістав із торби пляшку і три пластикових стаканчики.
— Давай, тренер, налітай.
— Не можу, Паша, завтра тренування.
Дід Паша багатозначно звів бровами, хмикнув й налив тільки собі.
— Тільки не обмани, Валєрка! Не обмани!
Валерій Семенович побажав діду Паші теплих снів і вийшов на вулицю. Зліва стояв його будинок, через дорогу — інтернат. Переступивши невеличкий паркан, Валерій Семенович побрів на територію інтернату…