Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
— Це м’яч? — запитав Бруханда.
— Який є, — відповіли хлопці. — Це баскетбольний, без резини.
Бруханда промовчав. Хлопці натомість виштовхали наперед невисокого, але дуже гладкого хлопчика з великими жовтими зубами.
— Воротар? — задоволено привітався Бруханда.
— Вітя! — представили воротаря хлопці. — У нього рак! — ще радісніше загомоніли вони.
— Хлопці, це дебільний гумор, — прикрикнув Валерій Семенович.
— А це не гумор, — відізвався хтось.
— У мене не рак, у мене опухоль. Її виріжуть, і все.
— Доброякісна? — по-батьківськи запитав Бруханда і навіщось торкнувся Вітіного плеча.
— Да.
— На банці стояти зможеш? Ну, на воротах?
— Зможу.
Бруханда задоволено почесав голову й оглянув колектив.
— Ну що, — доброзичливо почав він, — давайте почнемо з пробіжки? Кілька кіл навколо поля до переможного, поки є сили, — щоб я зміг оцінити фізичний рівень та рівень серцево-судинного тонусу кожного з вас.
Весна насувалася нестримно. Щодня з природою, якщо ті убогі клени вздовж заводських парканів можна було назвати природою, відбувались все нові й нові метаморфози. Рвучкий квітневий вітер обдував із п’ятихаток та гуртожитків плитку, заплутувався в антенах й тікав у радгоспні поля за місто. На вулицю виповзало все більше й більше людей, які витісняли усе більше й більше кисню. Бруханда, натомість, від прогулянок містом отримував усе менше й менше задоволення, тому він тренував хлопців, намагаючись вкласти у їхні голови своє бачення світу, й страшенно нервував через те, що ніяк не міг збагнути мети їхніх тренувань, тому, все ж таки будучи засліпленим вірою у свою команду, немов лоцман, що втратив орієнтири, засліплений сяйвом полярної зірки, він пішов на рішучий крок. Про що і повідомив на тренуванні одразу після травневих свят.
— Пацани, — сказав Бруханда. — Пацани. Я вами пишаюся, і вірю у вас, у ваші сили, у наші сили. Тому я… Я висунув нашу команду на міські змагання. У нас попереду чемпіонат!
Останню фразу Валера вимовив із непідробною патетикою. Більше того, він вимовив її так, ніби пишався не тільки своєю командою, але й цілим інтернатом. Або ні, він вимовив її навіть так, немов проробив тут усе своє життя й виховав не одну сотню спортсменів.
— Я навчався у цій школі. Зараз тут інтернат, а тоді була школа. Я пишаюся цим місцем. Я пишаюся вами. І у нас — чемпіонат! Чемпіонат!
Він хотів ще раз повторити це слово, вистраждати його, виносити, немов дитину, й знову народити, але порожні погляди, які він врешті побачив, зупинили його.
— Це нереально, — висловився нарешті Гриша.
— Який чемпіонат? Ви знаєте, що у нас хребти знаком питання? Нам не можна.
— Ви знаєте, що у них хребти від найменшого струсу в труси осиплються? — спитав директор, доїдаючи булочку з корицею.
— Я прошу всього лише купити нам нормальний футбольний м’яч.
— Я вам сітку поставив.
— Та в жопу вашу сітку! Навіщо нам сітка, якщо м’яча нема? Що мені з вашою сіткою, на толстолобіка йти?
— Та йдіть куди хочете. Ніякого чемпіонату. — Директор пухкою долонькою зібрав зі столу крихти від булочки й закинув собі до рота. — У мене відповідальність, у мене райвно, у мене звіти, у мене путівки на санаторій висять. Кого я туди повезу? Гроби я туди повезу, а не інвалідів?
Валерій Семенович замислився.
— Я все зрозумів. Дякую.
— Та нічого ви не зрозуміли, — директор відкрив якийсь журнал й тицьнув пальцем. — Осьо, дивіться, у мене райвно.
Бруханда стомлено зазирнув у глибокі, немов травневий колодязь, очниці директора й хотів був плюнути туди, але раптом зрозумів, що з цього колодязя ще доведеться пити хоч і гірку, але таку необхідну рідоту, й криво посміхнувся.
— До побачення, — сказав Валерій Семенович і вийшов із кабінету.
Проте час ішов, і ідея участі в чемпіонаті все більше й більше оволодівала Валерієм Семеновичем; все нові й нові перспективи бачилися йому на обрії. Звісно, він чудово усвідомлював, що такі міркування є всього лише голодним урчанням у шлунку мешканця Міста Сонця, адже команда його була непідготованою, слабкою та й складалася з майже інвалідів, хребти яких — давайте дивитися правді у вічі — таки дійсно могли би осипатися за першої нагоди; а на чемпіонаті ж усе всерйоз, ніхто не буде грати у піддавки і, тим більше, зустрічати їх реверансами. Це вам не балет, це, блядь, футбол.