Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

— Дурні діти тут довго не виживуть, — не погодився Лисий. — А стежка вже досить давня.

— А може, тут і нікого бояцця?

— Тут є кого бояцця, — передражнив Лисий.

Леля помовчала, а потім сказала:

— Послухай, Лесику… Ми йдемо разом — це не тільки моє рішення, а й твоє. Ти міг сказати, щоб я повернулася до дітей, і я б повернулася… Тобі не здаєцця, шо я повинна знати те, шо знаєш ти? Кого тут треба бояцця?

Звісно, вона мала рацію. Треба їй усе розповісти — навіщо вони йдуть до Руїни, чому Інеженер казав, що пройти може тільки одна людина, які небезпеки на них чекають… Але як розповісти? Інженер готував Лисого два роки. За кілька хвилин всього не переповіси…

— Давай вирішимо, що зараз робити, знайдемо більш-менш спокійне місце, і я тобі все розповім, — нарешті пообіцяв він. — А зараз злітай подивися, що там.

— Я не можу літаць колами й дивицця на все. Я повинна хоча б знаць, куди ми йдемо. Як ти не розумієш! Не хочеш розповідаць — сідай і сам лети. Ти більше побачиш.

І знову Лисому нічого було заперечити.

— Гаразд, — сказав він. — Зараз я сам полечу, а коли повернуся, — розповім. Тільки спершу треба відійти кудись від цієї стежини.

Неподалік — кроків за п'ятдесят від стежини — ріс великий розложистий дуб. Лисий підсадив Лелю, вона залізла на нижню гілку, потім вище.

— Ну як? — спитала вона, сховавшись у листі.

Лисий походив навколо — Лелю не видно.

Він забрався в ступу, поклав туди ж рогача й повільно злетів просто вгору. Леля хотіла спитати, навіщо йому в польоті рогач, але вирішила краще помовчати, небезпідставно припускаючи, що Лисий не відповість. Як завжди. А потім скаже, що він сам не знав, навіщо…

До Руїни вони ще не дійшли. Але було вже недалеко. За якусь годину почнуться суцільні звалища каміння, іржавого металу й трухлявого дерева. Повсюди серед цих нагромаджень блимали сонячні зайчики. Що так сильно відбивало сонячне світло, Лисий не знав. Височенна металева вежа, на яку він повинен був орієнтуватися, вся зіржавіла й завалилася, але добрячий обрубок її все ще дивився в небо, тож хлопець відчув певне заспокоєння. Інженер попереджав, що в Руїні все могло змінитися за час, що минув від його мандрівки. Однак вежа, він сподівався, стоїть і досі — тож усі його орієнтири відштовхувалися від цієї божевільної споруди, призначення якої Лисий так і не зрозумів, хоч старий і намагався йому пояснити. Не тоді, а тепер у хлопця з'явилася підозра, що Інженер і сам до пуття не розумів про ті повідомлення, які нібито передавали з цієї вежі. Якщо уявити, якої висоти була ця залізяка раніше, то все одно не виходило. Навіть як залізеш туди, хто ж тебе знизу почує?! Щось тут не складалося докупи, та й грець із ним.

Лисому німіло серце від захвату: Руїна розляглася до самого обрію — і на протилежному березі ріки також. Розсипи того, що колись було величезними спорудами, вкривали високі гори й улоговини між ними. За розповідями Інженера він уявляв собі все це дещо інакше. Точніше, просто не міг уявити, яким велетенським було поселення. Лисий і не знав таких чисел, щоб злічити кількість людей, які тут могли мешкати. Як могли вони прохарчуватися? Хіба лиш половина дорослих чоловіків вийшла на полювання, в довколишніх лісах мухи живої не лишилося б. І все одно не вистачило б, щоб нагодувати всіх бодай один раз. А води! Як вони не випили всю цю річку? Не дивно, що зрештою земля відмовилася їх годувати.