Мистецтво — це акт структурування часу. «Подивись на це ось так, — говорить нам витвір мистецтва. — Ось як я це бачу». Як вважає моя дотепна подруга, письменниця Єва Бабіц, «все криється у рамі». Це особливо актуально, коли йдеться про творчі втрати. Кожну втрату потрібно розуміти як потенційний здобуток; вся суть полягає в обрамленні.
Кожен фініш — це, по суті, старт. Ми всі це знаємо. Проте у важкі часи ми схильні про це забувати. Вражені утратою, ми, як не дивно, зосереджуємося на тому, що залишилося позаду, на втраченій мрії про те, які плоди принесе наша робота і як радісно її сприймуть. Проте нам необхідно зосередитися на тому, що на нас чекає попереду. Це непросто. Часто ми навіть не уявляємо, що на нас чекає. До того ж якщо ми так страждаємо у теперішньому, то і майбутнє у нас асоціюється з невідворотним болем.
«Здобутки під маскою втрат» — дуже сильний прийом для творчої людини. Щоб ним скористатися, поставте собі запитання: «Як ця втрата може стати мені в пригоді? Куди вона скеровує мою роботу?». Відповіді здивують вас і змусять почуватися вільніше. Хитрість у тому, щоб перетворити біль у енергію. Ключ до цього — знати, довіряти і поводитися так, ніби лиха без добра дійсно не буває, варто лише подивитися на витвір з іншого боку чи зайти в інші двері, відчиняти які ви раніше зовсім не хотіли.
«Щоб зловити м’яч, потрібно хотіти його зловити», — одного разу режисер Джон Кассаветес сказав молодій колезі. Почувши це, я зрозуміла його слова як «Перестань скаржитися, що тобі так кепсько кидають кручений м’яч, і тягнися, дотягуйся до того, чого по-справжньому хочеш». Я намагалася дотримуватися цієї поради.
Упродовж багатьох років я грала у студійну рулетку. Не раз мої сценарії купували, але не ставили на сцені. Не раз чудові роботи припадали порохом на полицях кіностудії, будучи жертвами постійного потоку кадрів. Перспективні фільми помирали за одну ніч — але не в моєму режисерському серці, яке обливалося кров’ю.
«Нічого не вдієш, так це працює, — не раз говорили мені. — Якщо хочеш, щоб твій сценарій екранізували, потрібно спершу продати себе як письменника, і тоді, якщо один із твоїх сценаріїв екранізують, і якщо фільм виявиться успішним, і якщо загальна ситуація трохи покращиться, тоді, можливо, ти зможеш спробувати себе як режисер…»
Я прислухалася до цієї народної мудрості дуже довго, переживаючи одну втрату за іншою, пишучи сценарій за сценарієм. Врешті, коли біль утрат уже перелився через вінця, я почала шукати інші двері, ті, крізь які раніше відмовлялася проходити. Я вирішила просто спіймати м’яч — і стала незалежним режисером.
Я покинула Голлівуд, переїхала у Чикаго, купила стареньку вживану відеокамеру і на гроші, які отримала за написання сценарію до однієї серії телесеріалу «Поліція Маямі», відзняла власний художній фільм — романтичну комедію у стилі сорокових років. Зйомки коштували тридцять одну тисячу доларів, і результат виглядав зовсім не кепсько. А потім раптом хтось поцупив мої касети зі звукозаписом. Я все-таки закінчила фільм, повністю його продублювавши (Я знаю, це божевілля, але таким же божевільним був Кассаветес, а я рівнялася на нього). Результат моїх зусиль розійшовся у прокаті закордоном і отримав хороші відгуки. А я багато чого навчилася.
Саме тому, що я запитувала «Як?», а не «Чому я?», тепер у моєму доробку був перший власний скромний художній фільм. Це могло б статися, навіть якби я не взяла все в свої руки, але могло б і не статися. З 1974 року я багато і старанно працювала як сценарист. Я писала — і продавала — художні фільми, короткометражки, документальні фільми, художньо-документальні стрічки, телеспектаклі, фільми тижня, той розкритикований фільм, і міні-серіали. Як режисер, я відзняла один художній фільм і півдюжини короткометражних. Менш помітною була моя робота над редагуванням чужих сценаріїв, і байдуже, згадували мене у титрах чи ні, за гроші чи просто так.
