Поліція

— Якби не?..

— Якби той хлопець не помчав у пункт надання медичної допомоги на вулиці Стургата. Він погрозами змусив лікаря прийти до мене. І це мене врятувало.

— Та ти що? Чому я нічого про це не знаю?

— Лікар заліпив мені рану і збирався відправити до лікарні, але я вчасно опритомнів і потурбувався про те, щоб дістатися домівки, а не лікарні.

— Чому?

— Не хотілося піднімати шум. Як поживає Бйорн? Жінку собі не знайшов?

— Цей хлопець… спочатку він намагався застрелити тебе, а потім врятував? Хто…

— Він не намагався застрелити мене, це був нещасний випадок.

— Нещасний випадок? Три постріли — це не нещасний випадок, Харрі.

— Якщо у тебе ломка від віоліна і ти тримаєш у руках «Одесу», таке може статися.

— «Одесу»?

Беата знала цю зброю. Дешева копія російського пістолета Стєчкіна. На фотографіях «Одеса» більше була схожа на зварну конструкцію, виконану талановитим учнем зварювальника, на безформний гібрид пістолета і автомата. Але він користувався популярністю у росіян-урок, професійних злочинців, бо міг стріляти як поодинокими кулями, так і чергами. Легкий натиск на курок «Одеси» — і ти випустив дві кулі. Чи три. Несподівано їй прийшло в голову, що для «Одеси» використовувалися кулі рідкісного калібру дев’ять на вісімнадцять міліметрів, такі ж самі, якими був убитий Густо Ганссен.

— Хотіла б я подивитися на цю зброю, — сказала вона і помітила, як погляд Харрі мимоволі ковзнув до вітальні. Беата обернулася, але не побачила у вітальні нічого, окрім старовинної чорної кутової шафи. — Ти так і не сказав, ким був той хлопець.

— Це неважливо, — відповів Харрі. — Він уже давно перебуває поза твоєю юрисдикцією.

Беата кивнула:

— Ти захищаєш людину, яка трохи не позбавила тебе життя?

— Бо те, що він мене урятував, цінніше.

— Тому ти його захищаєш?

— Часто залишається загадкою, чому ми вирішуємо захистити ту або іншу людину.

— Так, — сказала Беата. — Візьмемо, наприклад, мене. Я захищаю поліцейських. Оскільки я займаюся розпізнаванням облич, я була присутня на допиті бармена із закладу, відомого як «Нірвана». Саме того, де високий світловолосий чоловік із шрамом від куточка рота до вуха убив перевізника наркотиків, що працював на Асаєва. Я показала барменові фотографії і довго з ним розмовляла. І як ти знаєш, візуальною пам’яттю дуже легко маніпулювати. Свідки не пам’ятають того, що, як їм здається, вони пам’ятають. У результаті бармен абсолютно впевнився, що та людина у барі точно не була тим Харрі Холе, фотографії якого я йому показувала.

Харрі подивився на неї і повільно кивнув:

— Спасибі.

— Я збиралася сказати, що мені нема за що дякувати, — сказала Беата, підносячи до рота чашку кави. — Але що сталося — те сталося. І у мене є ідеї щодо того, як ти можеш віддячити мені.

— Беато…

— Я захищаю поліцейських. Ти знаєш, що я близько до серця сприймаю загибель поліцейських при виконанні обов’язків. Джек. І мій батько. — Вона мимоволі торкнулася рукою сережки. Це був ґудзик від батьківського мундира, переплавлений у сережку. — Ми не знаємо, хто буде наступним, але я зроблю що завгодно, аби зупинити цього диявола, Харрі. Що завгодно. Ти розумієш?