Італійські черевики

Вона заплющила очі. Ми дивились на неї. Невдовзі вона заснула. Луїз обійшла стіл, розглядаючи мурашник.

— Скільки там мурах? — прошепотіла вона.

— Кажуть, що мільйон або й більше.

— Скільки він уже тут стоїть?

— Це вже одинадцятий рік.

Ми вийшли з кімнати.

— Ти могла би подзвонити, — сказав я.

Вона стала переді мною й міцно схопила за плечі.

— Тоді ти б не дозволив. А я цього не хотіла. Отож ми тут. Це твій обов’язок перед мамою і мною, але передовсім перед нею. Якщо їй хочеться помирати, слухаючи море замість сигналів автомобілів, то так і буде. І тішся, що я не переслідуватиму тебе зі звинуваченнями аж до самої смерті.

Вона обернулась і пішла. Янсон зумів завести трактор. Як я і підозрював увесь цей час, він умів давати раду з моторами, що тяжко заводяться.

Ми прикріпили до трейлера кілька мотузок, і нам удалось витягти його з пароплава на сушу. Янсон керував трактором.

— Де його поставити? — гукнув він.

— Тут, — відповіла Луїз і вказала на шмат трави над невеличкою смужкою піску з другого боку повітки для човнів.

— Хочу мати власний пляж, — продовжила вона. — Я завжди про це мріяла.

Янсон продемонстрував неабияку майстерність, вивізши трейлера на потрібне місце. Для опори ми підклали старі рибальські ящики та колоди.

— Чудово, — задоволено сказав Янсон. — Єдиний острів у цій місцині, на якому стоїть трейлер.

— А тепер запрошуємо на каву, — сказала Луїз.

Янсон запитально на мене поглянув, але я мовчав.

Того разу він уперше зайшов до моєї хати, відколи я на острові. Він допитливо розглядався у кухні.

— Все з вигляду таке, як і колись, — мовив він. — Ти майже нічого не поміняв. Якщо не помиляюсь, навіть скатертина та сама, що була в старих.

Луїз зварила каву й запитала, чи нема в мене пшеничних булочок. Їх не було, тож вона вийшла за випічкою до трейлера.

— Стильна жінка, — сказав Янсон. — Як ти її знайшов?

— Я її не шукав. Це вона мене знайшла.

— Ти подав оголошення? Я й сам над цим роздумую.

Янсон не надто кмітливий. Він явно не відзначається особливою розумовою діяльністю. Але мені не поміщалось у голові, що він подумав, наче я вполював Луїз, до того ж разом із трейлером і смертельно хворою старою.

— Це моя донька, — сказав я. — Хіба я не розповідав, що в мене є донька? Я впевнений, що розказував. Ми сиділи тоді на лавці. У тебе боліло вухо. Це було восени. Я розповідав, що маю дорослу доньку. Ти забув?

Звісно ж, Янсон гадки не мав, про що я говорив. Але він не наважився перечити. Він не хотів ризикувати, щоб не втратити свого завжди готового на допомогу лікаря.

Луїз повернулась із кошиком випічки. Здавалося, що Янсон та моя донька зразу знайшли спільну мову. Доведеться пояснити Луїз, що вона може робити будь-що у своєму трейлері, проте коли йдеться про мій острів, то встановлювати правила на ньому можу лише я. Одне з цих правил — ніколи не запрошувати Янсона на каву до моєї кухні.