Італійські черевики
- Автор: Манкелль Хеннинг
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6502-5
- Переводчик: Ганна Мамчур
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Італійські черевики». Краткое содержание книги:
Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності.
У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.
Я зайшов у повітку для човнів і простояв у темряві, аж доки не почув, як Янсон віддаляється від пірса.
Після того, як розпустились дуби, я взявся за свого човна. Знявши тяжкий брезент, — на це пішло чимало сил, — я знайшов мертву білку в кільсоні. Я здивувався, адже ніколи раніше не лише не бачив білок на острові, а й не чув про них від інших.
Човен був у набагато гіршому стані, ніж я припускав. Після ґрунтовного дводенного огляду та ремонту пошкоджень я був ладен покинути це діло, ще й як слід не взявшись за нього. Наступного дня я все ж продовжив зішкрябувати з дощок стару потріскану фарбу. Я зателефонував до Ганса Люндмана за порадою. Він пообіцяв якось до мене приїхати. Робота просувалась повільно. Я не звик до інших регулярних занять, крім ранкового купання та нотаток у бортовому журналі.
Того ж дня, коли я почав зчищати фарбу з човна, я знайшов старий бортовий журнал за перший рік життя на острові. Я відкрив його на тій же даті. Мене здивувало, що я тоді записав: «Учора я напився». І все. Виринув нечіткий спогад, проте я не міг згадати, з якої причини пив. Попереднього дня я записав, що полагодив ринву. Наступного дня після перепою я закинув сіті й упіймав сім камбал і три окуні.
Я сховав бортовий журнал. Настав вечір. Яблуня розцвіла. Мені ввижалась мерехтлива постать моєї бабусі, що, сидячи на лавці, зливалась із заднім фоном, стовбуром дерева, скелями й заростями шипшини.
Наступного дня Янсон привіз листи від Гаррієт та Луїз. Врешті я спромігся розповісти їм про дівчину, що приїхала на мій острів, та її трагічну долю. Я розпочав з листа від Гаррієт. Як звично, він був недовгий. Вона писала, що, власне, була надто втомленою, щоб написати листа. Я читав, наморщивши лоба. Почерк був невиразний, не такий, як раніше, а букви — покручені. Крім того, мене спантеличив зміст. Вона писала, що її самопочуття покращилось, хоча водночас хвороба посилилась. Ні слова про смерть Сіми.
Я відклав листа. На стіл вискочила кицька. Деколи я заздрю тваринам через те, що їм не доводиться перейматись повідомленнями з конвертів. Може, пишучи листа, Гаррієт була під дією знеболювального? Я занепокоївся, схопив телефон і зателефонував їй. Я хотів знати, чи не починалась завершальна фаза її життя. У трубці лунали гудки, й ніхто не відповідав. Я подзвонив на її мобільний телефон. І там мовчанка. Я залишив повідомлення на автовідповідач, попросивши її дати про себе знати.
Опісля я відкрив листа від Луїз. У ньому йшлося про загадкові печерні комплекси Ласко на заході Франції, де 1940 року декілька підлітків випадково знайшли 17000 прадавніх печерних малюнків. Деякі з вирізьблених та розмальованих на скелі тварин були завбільшки чотири метри. А тепер, пише вона, «цим прадавнім витворам мистецтва загрожує знищення, бо дурні люди встановили в ходах кондиціонери. Американських туристів, що відвідують печери, не хочуть позбавляти комфорту, важливою частиною якого є штучно охолоджене повітря. Стіни печери масово покриваються цвіллю. Якщо нічого не зробити, якщо світова громадськість не візьме на себе відповідальність за найстаріший художній музей у світі, то в майбутньому ми розглядатимемо ці картини лише на світлинах».
Вона писала, що збирається діяти. Я припустив, що вона хоче написати усім європейським політикам, і це викликало у мене гордість. Моя дочка вміє протистояти.
Вона написала листа не за одним присядом. Мінявся не лише почерк, а й ручка. Серйозні та обурливі абзаци чергувались із простішими повідомленнями. Вона підвернула ногу, набираючи воду. Джаконеллі захворів, навіть була підозра на запалення легенів, але тепер він уже одужував. Вона висловлювала співчуття у зв’язку зі смертю Сіми.
«Я скоро приїду, — написала вона в кінці листа. — Хочу побачити острів, на якому ти переховувався всі ті роки. Часом я мріяла, що мій батько аж такий красивий, як Караваджіо. Тобі такого не закинеш. Але ти не можеш більше вдавати, ніби не існуєш для мене. Я хочу познайомитися з тобою, хочу мати свій спадок, хочу, щоб ти пояснив мені все те, чого я досі не розумію».
Ні слова про Гаррієт. Я не міг цього збагнути. Невже вона зовсім не турбувалась про свою маму, яка невдовзі помре?
Я знову зателефонував Гаррієт на всі номери. Вона і далі не відповідала. Я подзвонив на мобільний Луїз, але там теж ніхто не відповів. Я вийшов на гору позаду дому. Був прекрасний день на початку літа. І досі не надто тепло, але острови вже зазеленіли. Здалеку я побачив один із перших у році вітрильників, який виплив із невідомого порту. Раптом мені захотілось покинути острів. Я витратив стільки часу на постійне ходіння між пірсом та будинком.