Єретики Дюни

Такою принаймні була історія, яку вони домовилися розповісти священникам. Та на обличчі Альбертуса легко було прочитати й інше. Секрети, якими з ним поділилися, небезпечно наближалися до відкриття.

— Я майже шкодую, що не наказала вас убити, — промовила Одраде.

Альбертус зробив два великі кроки назад. Його очі спорожніли, наче він помирав просто перед нею. Одраде розпізнала реакцію. Альбертус вступив у фазу, яку годі було приховати, — страх стискав його за калитку. Він знав, що ця жахлива Превелебна Мати може знічев’я винести йому смертний вирок, а то й убити власноруч. Ніщо сказане чи зроблене ним не уникне її страшної уваги.

— Ви міркуєте, чи не слід убити мене та зруйнувати нашу Твердиню у Кіні, — звинуватила його Одраде.

Альбертус сильно затремтів.

— Навіщо ви кажете таке, Превелебна Мати? — У його голосі з’явилося зрадницьке скиглення.

— Не намагайтеся це заперечити, — промовила вона. — Цікаво, скільки ще людей може читати вас так само легко, як і я? Ви мали б зберігати таємниці. Натомість ходите всюди, носячи наші таємниці виписаними на обличчі!

Альбертус упав навколішки. Вона подумала, чи не почне він плазувати.

— Але це ж ваші люди послали мене!

— А ви не тямилися від щастя, що дістанете нагоду прийти та вирішити, чи зможете мене вбити.

— Навіщо нам…

— Мовчіть! Вам не подобається, що ми контролюємо Шіану. Ви боїтеся тлейлаксу. З ваших священничих рук забрано справи і приведено в рух речі, які вас лякають.

— Превелебна Мати! Що нам робити? Що нам робити?

— Слухатися нас! Ба більше, слухатися Шіану! Боїтеся нашої сьогоднішньої вилазки? У вас є вагоміші підстави для страху!

Вона хитнула головою у вдаваному збентеженні, знаючи, як вплине це все на бідного Альбертуса. Він скулився під тягарем її гніву.

— Підведіться! — наказала вона. — І пам’ятайте, що ви священник, мусите бути правдивим!

Альбертус схопився на ноги, але голову й далі тримав похиленою. Вона бачила, що його тіло реагує на рішення відкинути всі підступи. Яким же випробуванням мусить це бути для нього! Послух Превелебній Матері, яка так виразно читає його найпотаємніші думки, і послух своїй релігії. Він мусить протистояти найбільшому парадоксові всіх релігій:

Бог знає!

— Нічого не приховаєте від мене, нічого від Шіани й нічого від Бога, — промовила Одраде.

— Простіть мені, Превелебна Мати.

— Простити вам? Не в моїх силах прощати вам, а ви не маєте у мене цього просити. Ви священник!

Він здійняв погляд на гнівне обличчя Одраде.

Тепер парадокс цілковито його опанував. Бог, безперечно, був тут! Та зазвичай Бог був далеко, і протистояння можна відкласти. Завтра настане новий день життя. Так воно й буде. Можна дозволити собі кілька дрібних грішків, одну чи дві брехні. Лише тим часом.

А може, і більший гріх, якщо спокуса буде великою. Боги мали б поблажливіше ставитися до великих грішників. Для них настане час покаяння і спокути.

Одраде вдивлялася в Альбертуса, аналізуючи його за методом Міссіонарії Протектіви.

«Ах, Альбертусе, — подумала вона. — Зараз ти стоїш у присутності людини, яка знає все, що ти вважав секретом між тобою і твоїм богом».

Для Альбертуса теперішня ситуація не надто відрізнялася від смерті та цілковитої підлеглості остаточному суду свого бога. Це, напевне, і стало причиною підсвідомих налаштувань, через які сила волі Альбертуса цієї миті дрібно кришилася. Усі його релігійні страхи прокинулися і сконцентрувалися на Превелебній Матері.

Найсухішим своїм тоном, навіть не намагаючись переконати Альбертуса Голосом, Одраде промовила:

— Я хочу, щоб цей фарс негайно скінчився.

Альбертус спробував ковтнути. Знав, що не може брехати. Це вміння наче його й не покинуло і маячило десь оддалік, але з нього не було жодної користі. Покірно глянув на чоло Одраде, туго охоплене низько насунутим каптуром дистикоста. Заговорив ледь не пошепки:

— Превелебна Мати, єдина причина в тому, що ми почуваємося знехтуваними. Ви з тлейлаксу рушаєте до пустелі й берете з собою нашу Шіану. Обоє навчатиметеся від неї і… — Його плечі опустилися. — Навіщо ви берете тлейлаксу?

— Цього хоче Шіана, — збрехала Одраде.

Альбертус розкрив було рота й закрив, не сказавши й слова. Вона бачила, як крізь нього пропливає потік примирення.

— Ви повернетеся до своїх колег з моїм попередженням, — промовила Одраде. — Виживання Ракіса та вашого священства цілковито залежить від вашої покірності мені. Ви аж ніяк мені не заважатимете. А щодо цих дитячих інтриг проти нас — Шіана відкриє нам кожну вашу лиху думку!

Тут Альбертус її здивував. Труснув головою і тихо захихотів. Одраде вже помітила, що багато священників тішилися зі скрути, але не підозрювала, що можна знаходити радість у власних поразках.

— Ваш сміх здається мені недоречним, — сказала вона.

Альбертус знизав плечима і принаймні частково повернув на обличчя давнішу маску. Одраде бачила у нього вже кілька таких масок. Фасади! У нього були цілі верстви личин. А глибоко під цим захисним обладунком приховувався хтось, спроможний на глибші почуття, той, що так ненадовго їй відкрився. Та ці священники мали небезпечний звичай заглиблюватися у квітчасті пояснення, коли їх надто обтяжували питаннями.