Книга дивних нових речей

Обидва на якусь мить замовкли. У суміжній кімнаті хропли інші оазяни. Врешті-решт Номер Один додав:

— Боюя, ві мої молитви хибили.

Пітер кілька разів подумки повторив останнє слово, якого не розібрав.

— Схибили? — перепитав він.

— хибили, — підтвердив Номер Один і, рознявши руки, однією вказав угору. — Бог перебуває там, — другою рукою він показав донизу. — Молитви йдуть тут.

— Молитви не подорожують у просторі, Обожнюване Номер Один, — відказав йому Пітер. — Молитви нікуди не йдуть, вони просто є. Бог тут, разом із нами.

— Ти уєш Бога? Зараз? — Оазянин звів голову, зосереджено й пильно дивлячись на Пітера; роззявина на його обличчі тремтіла.

Пітер випростав свої затерплі кінцівки, раптом відчувши, що його сечовий міхур повний.

— Просто зараз я чую лише своє тіло, яке каже, що мені треба відлити.

Оазянин кивнув і жестом запропонував Пітерові йти за ним. Пітер видобувся з ліжка й знайшов свої сандалі. Наскільки він зрозумів, зважаючи на перші двадцять із лишком годин свого перебування тут, в оселях оазян убиралень не було. Випорожнялися надворі.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один разом вийшли зі спочивальні в суміжну кімнату. Там вони проминули інших оазян, що спали, сповиті в свої кокони, нерухомі, наче трупи, якими вони й могли б здатися, якби не їхнє хрипке дихання. Пітер ішов навшпиньки, а Номер Один просувався нормально: його чоботи, м’які, наче підбиті оксамитом, ступали по долівці зовсім безгучно. Пліч-о-пліч вони минули склепінчастий перехід і крізь намистинову завісу вийшли на відкритий простір (якщо тільки простір на Оазі з її повітрям може бути по-справжньому «відкритим»). Сонце світило Пітерові просто в набряклі очі, і він ще дужче відчув, як спітнів і як свербить йому тіло після такого ложа.

Озирнувшись на будинок, із якого він вийшов, Пітер зауважив, що за ті години, які минули від часу його приїзду, довкілля Оази доклалося до напису ЛАСКАВОПРОСИМО, розрідивши фарбу, перетворивши її на пінисті випари, що тепер тоненькою цівкою стікали по стіні на землю; літери набули невиразних обрисів і перетворилися на якісь химерні візерунки.

Обожнювач Ісуса Номер Один помітив, що Пітер дивиться на залишки напису.

— лова на тіні піли коро, — сказав оазянин. — лова пробувають у пам’яті.

Він торкнувся грудей, немовби щоб показати, де пробуває пам’ять у таких, як він, або, може, щоб засвідчити свої щиросерді почуття. Пітер кивнув.

Потім Обожнювач Ісуса Номер Один повів його вулицями (мабуть, небруковані дороги можна назвати вулицями, якщо вони достатньо широкі?) углиб поселення. Довкола не було нікого, жодної ознаки життя, хоча Пітер знав, що та юрба людей, яка його зустріла раніше, мала бути десь там, усередині. Усі будинки були подібними один до одного. Скрізь овальні форми, усюди бурштиновий колір. Якщо це поселення й аміківська база — єдині архітектурні споруди на Оазі, тоді це був світ, у якому панувала практичність, а естетичні деталі були небажаними. Пітер не мав би цим перейматися, але переймався. Від самого початку він гадав, що церква, яку він зведе тут, мала би бути скромною і простою, щоб донести думку про те, що зовнішня форма не важлива — важливі тільки душі, які зберуться всередині; але тепер він волів звести гарну святиню.

Із кожним кроком потреба відлити ставала дедалі нагальнішою, і Пітер почав замислюватися, чи не задалеко веде його Номер Один, шукаючи відлюдне місце. Оазяни усамітненням надто не переймалися, принаймні, коли йшлося про вбиральню. Пітер бачив, як вони вільно позбавлялися своїх відходів на вулицях, зовсім про це не турбуючись. Ось вони йдуть собі, поважні, зосереджені на пункті свого призначення, аж тут з-під подолу балахона на землю сиплеться послід: сіро-зелені бібки без запаху, які, якщо на них випадково наступити, перетворюються на порошкувату, схожу на безе масу. На поверхні фекалії довго не затримувалися. Їх чи то розвіювало вітром, чи то поглинала земля. Пітер не бачив, щоб оазяни пісяли. Либонь, не мали в цьому потреби.