Книга дивних нових речей

Поселення оазян показалося задовго до того, як Пітер із Ґрейнджер дісталися його. Удень воно світилося бурштиново в сонячному промінні. Не зовсім величне видовище, але й не позбавлене певної краси. Із церковною дзвіницею все матиме геть інакший вигляд.

— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? — запитала Ґрейнджер, коли їм зоставалося їхати ще з милю.

— Упевнений.

— Ви можете занедужати.

— Можу. Але не думаю, що помру від цього.

— А якщо вам конче треба буде повернутися на базу?

— Тоді Господь якимось чином влаштує так, що я зможу повернутися.

Кілька секунд вона, наче скибку черствого хліба, пережовувала сказане.

— За графіком наступний візит — для нашого регулярного обміну товарами — буде за п’ять днів, — повідомила вона професійним, по-діловому безпристрасним тоном. — Це п’ять справжніх днів, а не днів, які відраховує ваш годинник. П’ять сонячних циклів. Триста... — вона звірилася з годинником на приладовій панелі, — понад триста шістдесят годин від зараз.

— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.