Крізь час. Темна Вежа II

упродовж наступних трьох днів стрілець стабільно почав одужувати. Червоні лінії, що повзли шкірою його рук угору, спочатку змінили напрямок, потім стали світлішати і зрештою зникли. Наступного дня він то йшов сам, то дозволяв Едді себе волокти. Через день він уже взагалі не потребував, щоби його тягнули, просто через кожну годйну-дві обидва деякий час сиділи й відпочивали, поки він не переставав відчувати, що ноги в нього налиті свинцем. Саме під час цих зупинок і вночі, після вечері, поки не догоріло багаття й вони не вкладалися спати, стрілець почав слухати оповіді про Генрі та Едді. Він пам'ятав, як спочатку не міг зрозуміти, що робило стосунки між братами такими непростими, але після того, як Едді почав розповідати — затинаючись, з тією образою та тим гнівом, що походять від глибинного болю, стрілець міг би спинити його, міг би сказати: «Не хвилюйся, Едді. Я все розумію».

Та тільки це б не зарадило Едді. Едді розповідав не для того, щоби допомогти Генрі, бо Генрі був мертвий. Він розповідав, щоби навіки поховати Генрі. А заразом і нагадати собі, що Генрі мертвий, але він, Едді, живий.

Тож стрілець мовчав і не перебивав.

Суть була простою: Едді вважав, що він зіпсував братові життя. Генрі теж у це вірив. Можливо, він повірив у це сам чи тому, що так часто чув лекції матері, які вона читала Едді, наголошуючи на тому, що вони з Генрі пожертвували усім заради нього, аби Едді почувався в безпеці, якщо в цьому місті-джунглях таке можливо, аби він був щасливий, дуже щасливий, якщо в цьому місті-джунглях таке взагалі можливо, щоби він не закінчив, як його нещасна сестра, яку він ледве пам'ятає, але вона була така гарненька, царство їй Небесне. Зараз вона з янголами, і це, поза сумнівом, чудове місце, але мати не хоче, щоб Едді теж пішов до янголів передчасно, якщо його, як його сестру, зіб'є на дорозі якийсь п'яний псих, чи якийсь малий наркоманський покидьок заріже за двадцять п'ять центів, що лежать у Едді в кишені, й покине з кишками, розкиданими по тротуару, і саме тому, що вона знала, що Едді поки що не хоче йти до янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.

Едді розповів стрільцеві про те, що навряд чи його матері було відомо про деякі їхні витівки — наприклад, про те, як вони крали комікси з кондитерської на Рінкон-авеню чи курили цигарки за фабрикою на Когоуз-стрит, де виготовляли зварні вироби з гальванічним покриттям.

Одного разу вони побачили «шевроле», в якому були ключі, і хоча Генрі ледве вмів водити — тоді йому було шістнадцять, а Едді вісім років, — він заштовхав малого у машину і повідомив, що вони їдуть у Нью-Йорк. Едді злякався і розплакався. Генрі теж було страшно, але він розлютився на Едді й звелів йому заткнутися, перестати бути таким довбаним сосунком, у нього було десять баксів, а в Едді — три чи чотири, вони могли весь день, блін, ходити в кіно, а потім сісти на Пелгемський поїзд і повернутися додому раніше, ніж мати встигне накрити на стіл до вечері й подумати, а де ж це її діти. Але Едді все плакав і плакав, і біля мосту Квінсборо вони побачили на бічній вулиці поліцейську патрульну машину, і хоча Едді був упевнений, що коп в машині навіть не дивився у їхній бік, він сказав Ага, коли Генрі різким тремтливим голосом спитав його, чи Едді думає, що той мент їх бачив. Генрі весь пополотнів і зупинив машину біля тротуару так різко, що ледь не збив пожежний гідрант. 1 поки Едді, якого теж охопила паніка, вовтузився з незнайомою ручкою дверей, Генрі, взявши ноги в руки, вже мчав вулицею геть. Але потім зупинився, повернувся і витяг Едді з машини, з такої нагоди ще й давши йому два ляпаси. Після цього вони пішли пішки — ні, насправді вони пішли крадучись — назад до самого Брукліна. На це в них пішла більша частина дня, і коли мати спитала, чому вони такі збуджені, спітнілі й змучені, Генрі відповів, що це тому, що він увесь день вчив Едді, як грати в баскетбол удвох, на баскетбольному майданчику на тому боці кварталу. А потім прийшли великі хлопці, і їм довелося вшиватися бігом. Мати поцілувала Генрі й обдарувала Едді осяйною посмішкою. І спитала його, чи ж не правда, що у нього най-най-найкращий братик у світі. Едді з нею цілком погодився. І в цьому не було ні краплини брехні. Він чесно так вважав.