Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
«Не поспішай, хлопче, зі своїми висновками, — раджу я сам собі. — Співпрацюй і далі в тісному контакті з лікарем Спиридоном, хай навіть він поставить це в залежність від твоєї допомоги йому в клопоті з автоінспекцією».
— Я хутенько, — нагадує про себе Григораш тієї миті, коли повертається прокурор із свідченнями хатньої робітниці.
— Все гаразд? — Прокурор захекався на сходах і ледве одводить дух. — Який дідько щоразу підвозить нам воза? Хто міг викрасти магнітофон?
— Готово! — оголошує Григораш. — Я знайшов чудові відбитки пальців. А магнітофон заряджений касетою. Може, спробуємо, чи він працює?
Ми підходимо до Григораша. Не торкаючись магнітофона, обстежуємо його, присівши навпочіпки: японського виробництва, екстраклас. Лише Енессі з його сумнівними зв'язками, над якими сушать голову працівники відділу боротьби зі спекуляцією, міг роздобути такий магнітофон.
— Вмикай! — Я махаю рукою Григорашеві.
Ми з прокурором умощуємося на ліжку й дивимося, як Григораш підмикає касетофон до електромережі. Потім він натискує, як піаніст, клавішу. Магнітофон справний, чути, як шелестить, перемотуючись, магнітофонна плівка, а ще за кілька секунд у глибокій тиші мансарди звучить дитячий голос. Я завмираю, уважно слухаючи його.
«Товариші міліціонери, — звертається до нас записаний на магнітну плівку голос, — я дуже прошу вас вибачити за мій негідний вчинок. Мені чотирнадцять років. Я часто заходив до Крісті, коли той бував удома. Він товаришував зі мною і завжди, коли я приходив, умикав музику, бо знав, що мені це подобається. А тепер я вчинив негідно, я вкрав касетофон. Якби мої батько й матір дізналися, вони померли б із сорому. Я взяв його того дня, коли Крісті помер. Знаючи, що він удома, я піднявся в мансарду, щоб трохи послухати музику. Двері були відчинені, і я зайшов… Сам не знаю, як це сталося: я побачив магнітофон і кинувся до нього. Знаючи, де клав Крісті касети, я взяв їх разом з магнітофоном і побіг додому. Коли тато й мама пішли на роботу, я дістав магнітофон із схованки й увімкнув його, бо в ньому вже була касета під номером три. Але я почув не музику, а голос Крісті, й страшенно перелякався. Я зрозумів, що вчинив дуже погано, й постановив однести все на місце. Я щиро прошу пробачити мені за те, що я зробив. Знайте: якщо мої батько й матір дізнаються про все, я теж повішуся. Присягаюся, що більше ніколи в житті не допущуся чогось подібного.
Товариші міліціонери! Бачите касети з номерами один, два, три? Послухайте їх, це дуже важливо. І простіть мене, будь ласка!»
Голос умовк, і стало чути шелест плівки, бо далі вже нічого не було записано.
Перший отямлюється прокурор:
— Вимкніть! — загорлав він. — Поставте касету номер один! Замініть касету!
Його нетерплячка передається мені. Мене вже не цікавить, хто вкрав магнітофон і зірвав пломбу, хто просить у нас пробачення… Григораш запитує поглядом, чи виконувати прокуророве прохання.
— Заміни! — коротко наказую йому.
Григораш швидко знаходить потрібні нам три касети — перезаряджає касетофон. І незабаром у гнітючій тиші мансарди лунає голос того, хто ще позавчора тут жив, працював, мріяв, вірив у своє мистецтво та в своїх друзів.
«Сьоме вересня 1974 року. Буду вести щоденник? Не знаю… Після лекцій, напруженої праці, метушні сідати щодня до столу й нотувати свої гадки, роздуми — це було б справжньою мукою. І трохи старомодно… Краще магнітофон — втілення наших сучасних емоцій. Я просто думатиму вголос, а він буде моїм слухачем і співрозмовником, який точно запам'ятає мої слова. Я кохаю тебе, Петронело! Я кохав тебе і кохатиму, поки світ сонця, Петронело!
Ось я зупинив плівку, перемотав і прослухав своє освідчення. Взагалі я більше довіряю словам сказаним, а не написаним. Навіщо я це роблю? Навіщо я все-таки веду цей щоденник, «крик душі»? Знаю тільки, що не стане терпцю вести його щодня, важко буде знаходити час за повсякденною метушнею та роботою в майстерні, аби «порозмовляти з касетофоном». Але десь на споді душі я відчуваю нестримне бажання через кілька років почути сьогоднішні думки й порівняти їх із тими, що будуть у мене тоді, відшукати в них послідовність чи непослідовність, помилки, свідчення власної наївності чи, навпаки, зрілості…
До випуску залишилося кілька місяців. Чотири студентські роки промайнули мов вітер. Ілюзії! Розчарування! Радощі! Прикрощі! Петронела!.. Що ж сталося зі мною за чотири роки? Я змужнів, подорослішав чи, може, постарів душею? Чи мав слушність мій батько, коли сказав: «У життя йдеш, як у дрімучий ліс, мусиш прорубувати собі дорогу сокирою»? Ні, він помилявся. Я вступив до інституту без ножа й сокири, лише завдяки своїм здібностям і хистові, а також силі волі. Талант без сили волі схожий на ракету, спрямовану до зірок, але без пального. Мій талант лише мій і нічий більше, він не шкодить моїм колегам. Мені не потрібна сокира — мені потрібна свіжа, оригінальна думка, яка знаходить свою конкретизацію і втілення лише на полотні.