Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
Я живу в постійній тривозі — від найменшого шереху в будинку, на сходах, на вулиці мене охоплює жах, я тремчу, як листок, коліна мої підгинаються, робота падає з рук. Мало не всі ночі я очей не сплющила. Коли й сплю, то неспокійно: розмовляю, гукаю, кричу. Не розумію, як ті, з ким я живу, досі мене не розгадали.
Виявилося, що про мою втечу оголошено. Цього я й сподівалася. Одна з моїх товаришок сказала мені про це вчора, додавши до цього огидні подробиці й такі міркування, що від них розпач бере. На щастя, вона саме вішала на мотузках мокру білизну, повернувшись спиною до лампи, і моєї стурбованості не могла помітити; проте моя господиня, побачивши, що я плачу, сказала мені:
— Що це з вами, Маріє?
— Нічого, — відповіла я.
— Та чи ви така дурна, — додала вона, — щоб ото жаліти непутящу черницю, безсоромну й безвірну, яка з нікчемним ченцем зізналася й утекла з ним із монастиря? Мабуть, дуже вже ви співчутлива. їй треба було тільки пити, їсти, молитися Богу та спати, їй добре було, ну й сиділа б собі. Якби сходила разів три-чотири на річку в таку негоду, то не рипалася б.
На це я відповіла, що невідомо, що саме боліло тій черниці, та краще була б мовчала, бо вона додала:
— Ще б пак! Та то ж ледащо, її Бог покарає.
На цьому слові я схилилася над столом і не розгиналася, поки господиня не сказала мені:
— Що це ви, Маріє, замріялися? Поки спатимете, робота не зрушиться.
Монастирського духу в мене не було ніколи, це добре видно з мого вчинку, але в чернецтві я звикла до певних обрядів, які машинально повторюю, наприклад, задзвонить дзвін — я хрещуся або стаю навколішки. Постукають у двері—я кажу Ave. Спитають мене про щось, моя відповідь завжди кінчається: так, ні, паніматко, сестро. Зайде хтось чужий — я руки складаю на грудях і, замість привітатись, уклоняюся. Товаришки сміються з мене й гадають, що то я на жарт удаю черницю, та недовго, мабуть, помилятимуться вони. Через свою необачність я зраджу себе, і тоді пропала.
Поспішіть допомогти мені, пане. Ви спитаєте, мабуть: що я можу зробити для вас? Ось що: гонор у мене невеликий. Мені треба місце покоївки, служниці чи просто наймички, аби лиш жити в безвісті на селі, десь у глухій провінції в чесних людей, що не зналися б з великим світом. До платні байдуже мені: безпека, спокій та хліб з водою. Будьте цілком певні, що зі служби моєї будуть задоволені. У батьківській господі я навчилася працювати, у монастирі — коритись. Я молода, на вдачу дуже лагідна. Коли ноги мої загояться, у мене сили буде більше, ніж навіть треба для роботи. Я вмію шити, прясти, вишивати й прати. Коли ще була в миру, я сама плела собі мереживо й хутко пригадала б це діло. Я до всього вдатна, ніякою працею не погребую. Маю голос, умію музики й так граю на клавесині, що могла б розважити якусь матір, схильну до цього, а то й учити її дітей. Тільки ж побоялася б зрадити себе цими ознаками добірного виховання. Коли б треба було навчитись робити зачіски, я маю смак до цього, взяла б учителя й здобула б незабаром цю невеличку вмілість. Якесь місце, пане, коли можливо, хоч яке-небудь, — оце все, що треба мені; більшого я й не бажаю. Щодо моєї моралі, то можете поручитись. Попри мою славу, я таки звичайна, благочестива навіть. Ох, пане, усі мої нещастя скінчилися б і я не мусила б людей боятися, коли б Бог не спинив мене. Скільки разів підходила я до глибокого колодязя, що край монастирського саду! Не кинулась я в нього тільки тому, що мені давали цілковиту волю вчинити це. Не знаю, яка доля мені призначена, та якщо я муситиму колись повернутися до монастиря, я ні за що не відповідаю — колодязі є повсюди. Згляньтеся наді мною, пане, і не готуйте самі собі на довгі роки гризоти.
P. S. Мене гнітить утома, змагає жах, і спокій від мене тікає. Оці спогади, писані похапцем, я перечитала зараз на свіжу голову й помітила, що зовсім ненавмисне показувала себе в кожному рядку справді такою нещасною, якою була, але багато приємнішою, ніж воно є. Може, ми гадаємо, що люди до образу наших чарів чутливіші, ніж до малюнку наших страждань, і що звабити їх легше, ніж зворушити? Я надто мало знаю людей і саму себе вивчала не досить, щоб розібратись у цьому. Проте, коли маркіз, якому приписують такий витончений такт, дійде думки, що я звертаюся не до його добродійності, а до його пороку, — що ж він подумає тоді про мене? Ця думка бентежить мене. Справді, хибно було б приписувати особисто мені інстинкт, що властивий усій моїй статі. Я жінка, може, й трохи кокетна. Але природно й нелукаво.