Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
Отець Морель не відповів нічого.
— Хіба я не така, якою вступала сюди?
Отець Морель не відповів нічого.
— Хіба я не була ввесь час така сама? Яке ж зло в тому, щоб любитися, говорити про це, виявляти це? Це ж так солодко!
— То правда, — мовив отець Морель і підвів на мене очі, які був опустив, поки я говорила.
— І хіба це звичайна річ по монастирях? Бідна моя настоятелька! Якого вона дійшла стану!
— Сумного стану. Боюся, щоб він ще не погіршав. Вона не створена для чернецтва. І так воно рано чи пізно буває, коли людина опирається природному потягу — через цей примус її пристрасті збочують і стають тим шаленішими, чим вони безглуздіші. Це — ознаки божевілля.
— Вона божевільна?
— Так, і дедалі стан її погіршуватиметься.
— І, по-вашому, така доля чекає всіх, хто вступив у чернецтво, не маючи до нього покликання?
— Ні, не всіх. Дехто помирає ще перед тим, як збожеволіти, дехто, у кого вдача гнучка, скоряється згодом, а декого якийсь час підтримують невиразні надії.
— Які ж надії можуть бути в черниці?
— Які? Передусім надія зректися обітниці.
— А коли цієї надії вже немає?
— Тоді сподіванка на те, що колись брама лишиться незамкнена, що люди відкинуться навіженства — ховати живцем у домовинах молоді істоти, і монастирі будуть скасовані; що в монастирі пожежа станеться, що монастирські мури впадуть, що хтось порятує. Усі ці припущення рояться в голові, про них думають, дивляться без ніякого наміру, гуляючи в саду, чи ж дуже високі мури, а в келії беруться за ґратки й похитують злегка, ніби мимохіть. Якщо вікно на вулицю, то поглядають на неї, і коли там проходить хто-небудь, серце починає тріпотіти, зривається з уст глухе зітхання. Коли здіймається якесь заворушення, що про нього чутка долинає аж у монастир, знову-таки надіються; сподіваються хвороби, через яку можна зблизитися з ким-небудь або й поїхати лікуватись на води.
— Правда, правда! — скрикнула я. — Ви читаєте в глибині мого серця. Я творила й досі творю собі ілюзії.
— І коли ці ілюзії зникають від роздумів, — адже цей рятівничий чад, що його серце напускає до розуму, час від часу розвіюється, — отоді бачать усю безодню своїх злигоднів, тоді ненавидять самих себе, ненавидять інших, плачуть, стогнуть, кричать, почувають, що наближається розпач. Тоді одні кидаються навколішки перед настоятелькою і в неї шукають розради; інші вклякають у келії або біля підніжжя олтарів і прикликають небо на допомогу; ще інші шукають глибокого колодязя, високих вікон, мотузки й знаходять їх іноді; дехто, промучившись довго, заходять у якесь отупіння й лишаються недоумками; хтось, у кого організм кволий і тендітний, поволі гине від виснаження, а в декого організм збурюється, уява тьмариться, і вони божеволіють. Найщасливіші з них ті, у кому ці утішні ілюзії відроджуються й колисають їх аж до могили; їхнє життя минає в змінах — то замилування, то розпачу.
— А найнещасніші ті, — додала я, глибоко зітхнувши, — хто послідовно проходить усі ці етапи… Ох, панотче, як гірко мені від ваших слів!
— А чому?
— Я не знала себе, тепер знаю. Мої ілюзії будуть коротші. Хвилинами…
Я хотіла казати далі, але ввійшла одна черниця, потім друга, потім третя, четверта, п'ята, шоста, багато. Розмова стала загальною. Одні просто дивилися на духівника, інші слухали мовчки, опустивши очі; запитували його кілька разом, і всі вголос захоплювалися з мудрості його відповідей. Тим часом я відійшла в куток і поринула в глибоку задуму. Серед цих розмов, що в них кожна силкувалася показати себе й здобути перед іншими перевагу у святої людини якоюсь своєю значущістю, раптом почулися повільні кроки — хтось ішов, спиняючись уряди-годи й зітхаючи. Усі прислухались, пішов шепіт: «Це вона, наша настоятелька». Тоді всі замовкли й сіли колом. То справді була вона. Вона ввійшла; покривало спадало їй до пояса, руки були складені на грудях, голова похилена. Мене вона помітила першу, вмить підвела з-під покривала руку, затулила нею очі і, повернувшись трохи боком, другою рукою дала всім нам знак вийти. Ми мовчки вийшли, і вона лишилась наодинці з отцем Морелем.
Завбачаю, пане маркізе, що поганої думки ви зараз про мене будете, та коли мені не сором того, що я зробила, чому ж мені червоніти, признаючись у цьому? Та й як викинути з цього оповідання подію, таку багату на наслідки? Треба сказати, що склад розуму в мене дуже дивний: коли щось може збудити вашу пошану чи збільшити ваше співчуття, тоді я пишу добре чи зле, але напрочуд швидко і легко; на душі в мене весело, вислови самі собою набігають, сльози ллються солодко, і мені здається, ніби ви тут, ніби бачу вас, ніби ви мене слухаєте. А коли мушу, навпаки, показати себе перед вами в несприятливому вигляді, мені важко думати, вислови десь зникають, перо плутається, характер мого писання зміняється, і я пишу далі лише в потайній надії, що ви цих місць не читатимете. Ось одне з них: