Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
— Як Індже наказав, так і буде… Бувай здорова!
З усмішкою пішла дівчина, з усмішкою вернулася. Жодного розбійника не зустріла, жодної лихої людини.
Тоді Індже поїхав на Бакиджики. Неродюча й чорна лежала земля, коли він був там востаннє, а тепер уся Роминя жовтіла дозрілими нивами. Багатим урожаєм благословив Господь землю, і народ узявся до роботи. Хвилями переливається нива, мерехтить повітря, біліють, мов птахи, хустки на головах жниць. І ось — пісня, дзвінка пісня жниць! Індже зупинив коня. Жниці близько, але гілля дерев закриває їх від ватаги. Ясно чути пісню. Індже слухає. І здригається, почувши, що співають про нього. Співають про Індже — молодого воєводу, про те, як він водить ватагу на триста шабель, про те, як ліс і гори плачуть, благають Індже визволити їх від розбійників; про те, який ласкавий Індже до бідних…
Дзвенить пісня під ясним небом, падають слова, наче зерна з важкого колосся. Індже слухає. Щось солодке тане у нього в грудях, котиться сльоза з очей і падає на білу гриву коня. Перша в житті сльоза, пролита Індже.
На вершині Бакиджиків, біля Семи криниць — табір Індже. Набагато більший, ніж був весною. Але немає
Сиврі-билюк-баші, немає дааліїв і кирджаліїв. Ходять по галявинах молоді хлопці, кидають каміння, пробуючи свої сили, або стоять перед наметами і чистять довгі — на зріст людини — рушниці. А збоку, під тінню крислатих буків, сидять сивобороді воєводи. Тут Никола Узун, Добрі-воєвода, Вилко Бинбеля, Вилчан-воєвода й інші. На обличчях у них — сліди давніх ран, волосся в них біле, мудра мова тече тихо і плавно, як вода недалекого джерела.
— Тепеделен Алі-паша править Яниною, — говорить Добрі-воєвода, затягнувшись зі свого довгого чубука. — У Відіні — Пазвантоглу, а Мустафа-Байрактар у Тристенику. Кожний своєю міркою міряє, судить і порядкує своїми людьми. Чому б і нам не взяти свого? Хто нам не дозволить? Хто скаже: не треба? — Трохи помовчавши й бачачи, що ніхто не відповідає, веде далі: — Я знаю, що думає Індже. І скажу відверто — чудова справа. Насамперед він хоче позбутися цих собак, Кара-Феїза і Еміна. Відділитися б від них раз і назавжди…
— Але як? Ось що скажи мені! — перебиває його Никола Узун і, за звичкою, без жодної потреби, хапається за ніж.
— Не поспішай, кажу тобі. Індже наказав Кара-Колю схопити двох есерлійських султанів, тих молодих, двох братів, і розправитися з ними. Султанчики ці — родичі Кара-Феїза, коли він дізнається, що їх убито, запідозрить Юмер-Дразу. І вчепляться обидва кирджалії один одному в горло, як собаки…
— Розумію тепер, — каже Узун, зсуваючи шапку на потилицю і сміючись на все горло. — Розумію. Оце здорово, ой, як здорово!
Вилчан-воєвода прижмурює очі і, махнувши Узуну рукою, щоб мовчав, питає Добрі:
— А далі?
— А далі зберуться сюди, на Бакиджики, звідусіль юнаки, зросте наша сила. А як почуємо, що перейшов Дунай московець, скажемо і ми: «Допоможи нам, Боже!» І почнемо.
Погладжують воєводи білі свої бороди, думають, дивляться, як, виблискуючи, дзюркотить чисте джерело, наче несе якусь таємницю. Вітер пробігає по верхівках старих буків, шелестить їхнім листям.
А Індже ходить сюди й туди перед своїм наметом, на самому гребені Бакиджиків, де вітер колише високу траву. Темнішає небосхил, блиснула, наче діамант, велика зірка на півдні. Індже ходить і думає. Часом зупиниться і подивиться на захід, у бік Ромині. Згадує пісню жниць, згадує народ, що плакав від радості, зустрічаючи його, як царя. Згадав усе це — і посвітлішало обличчя. Але кинув погляд на схід — по той бік Бакиджиків, і знову защеміло його серце. Там ще залишилися сліди його набігів, там і досі матері проклинають Індже.
Згадав Пауну, свою дитину і подумав: «Найтяжчий мій гріх — там. Треба йти по той бік».
Повертаючись до себе в намет, проходить Індже повз старі буки, під якими ще сидять воєводи. Облич не видно, блимають тільки їхні люльки. І чує Індже, як Никола Узун гукає:
— Ех, були царі й господарі на нашій землі і будуть ще. Хай живе Індже!
Чує це Індже, киває головою, неначе погоджуючись, і знову думає: «Треба, треба йти по той бік».
Сидячи на білому коні, який гордо похитує розпущеною гривою, переходить Індже зі своєю ватагою по той бік Бакиджиків, до моря. Сьогодні велике свято — Святої Трійці, і в Урум-Енікьої люди гуляють. Індже веселий, спокійно в нього на душі, бо знає, куди йде. За ним, в один ряд, на чудових конях білобороді воєводи, а за ними — ватага Індже з прапороносцем Кара-Колю.
Їх наближення село зустрічає гучними дзвонами., Не чути ні рушничних пострілів, ні зляканих вигуків, люди не тікають, як колись. Індже усміхається, обличчя його сяє; ніколи він не був такий гарний, не їхав таким юнаком. Дивляться на нього старі воєводи, погладжують білі бороди, і серця їхні сповнюються радощів і гордощів.