Небезпечне сватання

Він тепер став такий гарний на вроду, зовсім як його батько, тільки русявіший і тендітніший. І ще має такий хист до співу! Буває, навза-ході сонця сяде на порозі та як заспіває! А тоді слухає, як пісня луною котиться між горами. І я відчуваю, що не переживу, як він десь поїде. Мені аби тільки бачити його чи знати, що він десь недалеко, аби він тільки не сумував і часом озвався до мене хоч словом, більшого щастя мені не треба. Кожна моя сльозина тоді була б сльозиною радості…

Арне трохи повеселішав, почав бувати між людьми, але саме тоді з пошти повідомили, що прийшов четвертий лист і в ньому двісті талярів! Я мало не впала там, де стояла. Що тепер робити? Листа ще можна приховати, а гроші? Я через них кілька ночей не спала, то на горище їх віднесу, то в льох за діжку, а раз у відчаї поклала їх просто на вікно, хай, думаю, знайде, що буде, те й буде! Та як почула, що він іде, то знов забрала. Нарешті я знайшла-таки раду: віддала йому гроші, сказала, що вони ще від бабусі лишилися. Він закопав їх, як і я б закопала, там вони не пропадуть. А проте тієї ж самої осені він якось увечері згадав Крістіана і все дивувався, що той його зовсім забув.

Мене аж у жар кинуло: я взяла на душу такий гріх і, виходить, марно.

Мати, що вчинила гріх проти своєї дитини, найнещасніша мати в світі… Я вчинила його з любові, та однаково бог покарає мене, і я втрачу те, що мені найдорожче. Бо з середини зими Арне знов почав співати сумних пісень, як завжди, коли його поймає туга. Він так співав ще змалку, і я щоразу, коли слухала його, то біліла зі страху. Я б тоді не знаю що зробила… Ось гляньте… — Маргіт дістала з-під корсетки папірець, розгорнула його й подала пасторові.— Це те, що він часом пише, напевне, щось сумне. Я взяла його показати вам, бо літери такі дрібні, що я не вчитаю. Гляньте, будь ласка, чи там нічого не написано про чужі краї?