В сталевих грозах

Ця позиція була ніби створена, щоб ощасливити геолога. Підхідні траншеї були мовби послідовним відслоненням аж шести верств: від коралового вапняку — і до «ґравельотського мерґелю», в якому й була викопана бойова траншея. Жовто-брунатна скеля аж кишіла окам'янілостями, передусім пласкими, схожими на коржики морськими їжаками, їх краї тисячами прорізали стінки окопів. Щоразу, проходячи відрізком, я повертався в бліндаж із кишенями, повними мушель, морських їжаків і амонітів. Мерґель має ще й ту приємну перевагу, що він значно краще протистоїть негоді, ніж звичайний суглинок. В окремих місцях траншея навіть була ретельно вимурувана, а підніжка на великій протяжності бетонована, так що по ній легко стікали навіть найсильніші потоки дощівки.

Моя штольня була глибока й вогка, там постійно крапало. Була в ній ще одна маловтішна властивість: в цій місцевості замість звичайних вошей водились якісь набагато прудкіші їх родичі. Ці види, напевно, перебувають між собою в антагоністичному стосунку, подібно як мандрівні та домашні щурі. Тут не допомагали навіть такі випробувані заходи, як зміна білизни, бо стрибучі паразити підступно чаїлися в соломі лежаків. Доведений до відчаю сплячий рано чи пізно зривався серед ночі, здирав усі покривала й влаштовував справжнє полювання.

Та й харчування залишало бажати ліпшого. Крім ріденької юшечки на обід, нам видавали лише третинку хліба зі сміховинно маленькими додатками, які здебільшого складалися з напівзіпсутого повидла. Половину з того мені щоразу зжирав гладкий щур, за яким я часто й намарно ганявся.

Роти — резервна й та, що стояла на відпочинку, — розташовувались у схованих глибоко в лісі найпростіших зрубних поселеннях. Особливо подобалось мені моє житло на резервній позиції, в землянці, що приліпилася у мертвій зоні до схилу вузької лісової ущелини. То була крихітна, напівукопана у схил хижка, серед густих хащ ліщини й дерену. З вікна відкривався вигляд на заліснений гірський хребет й вузьку, перетяту потічком галявину на дні. Тут я розважався годівлею незчисленних павуків-хрестовиків, що виплітали в кущах свої велетенські колеса. Наскладена при задній стіні зрубу колекція найрізноманітніших пляшок виказувала, що вже не один відлюдник проводив тут затишні години, тим-то й я намагався не занедбувати гідного місцевого звичаю. Вечорами, коли туман, мішаючись з важким білим димом моєї дров'яної грубки, здіймався з ущелини, а я в перших сутінках сидів навпочіпки при відкритих дверях, на межі прохолодного осіннього повітря й тепла вогню, мені видавалося, що мирний напій тут вельми доречний: червоне вино наполовину з яєчним лікером у череватому келиху. До нього я читав книжку й вів свої записи. Ці тихі свята були мені розрадою й у тім, що якийсь старший за званням пан, який прибув із резервного батальйону, перебрав командування моєю ротою, а я в ранзі чотного знов мусив справувати нудну окопну службу. За давнім звичаєм я намагався якось урізноманітнити нескінченні стояння на варті частими вилазками.