Убік

— Хотіла подивитися на тебе, Джо. А все через твою нікчемну інтрижку ще тоді, у Цюриху. Коли ти забрав Венді Райт у готель, щоби провести з нею ніч. Та сьогодні все буде інакше. Ти будеш на самоті.

— Тієї ночі я також був. Сам. — Ще один крок. Джо судорожно закашляв, і рештки сил марно скотилися краплями з його вкритого потом обличчя.

— Вона була там. Хоч і не в ліжку з тобою, але десь у кімнаті. Однак ти все проспав, — Пет засміялася.

— Я намагаюся не кашляти. — Джо здолав іще дві сходинки й зрозумів, що він уже майже нагорі. Він запитував себе, скільки часу вже тривало сходження. На це запитання він ніяк не зміг би відповісти.

Раптом Джо з жахом усвідомив, що до виснаження додався нестерпний холод. «Коли це трапилося?» — запитав він у себе. Десь у минулому. Холод проникав у нього так повільно, що до цієї миті він його не помічав. «О Господи», — подумки сказав він і несамовито затремтів. Здавалося, від цього його кістки ось-ось роз- сипляться. Холоднеча була гіршою, ніж тоді на Місяці,

набагато гіршою. Нестерпнішою навіть за той холод, що наповнив його готельну кімнату в Цюриху. То були лише передвісники лиха.

«Метаболізм, — міркував він, — це процес спалювання, така собі розжарена пічка. Коли він припиняється, життя зґасає. Уявлення про пекло помилкове. Пекло холодне. Там панує пекельний холод. Тіло означає вагу й тепло. Проте зараз вага — це та сила, якій я не можу опиратися, а тепло — моє тепло — безповоротно витікає. І воно ніколи не повернеться, хіба що я колись народжуся знову. Це доля всього всесвіту. Тож я принаймні буду не сам».

Однак він почувався самотнім. «Усе відбувається занадто швидко»,— усвідомив він. Відповідна година ще не настала. Щось прискорило цей процес, якась лиха сила сприяла йому — зі зла та цікавості. Багатолика й примхлива сутність, якій подобалося спостерігати за його муками. Інфантильна, розумово відстала істота, яка насолоджувалася тим, що з ним коїться. «Мене розчавили, як дрібну комаху, — сказав він собі подум- ки. — Наче безневинного жука, який нікому не шкодить, а просто копирсається собі в землі. Який не зміг би полетіти чи втекти. А тепер може лише спускатися крок за кроком у божевілля й розпад. У могильний світ, в якому живе та збочена істота, оточена власними нечистотами. Істота, яку ми називаємо Пет».

— А ключ у тебе є? — запитала Пет. — Від твого номера? Тільки уяви, як буде жахливо, якщо ти піднімешся на другий поверх і лише там з’ясуєш, що ключ загубився, тож до кімнати ти не потрапиш.

— Він у мене. — Джо пошукав у кишенях.

Куртка, яка тепер вже перетворилася на лахміття, злетіла з нього, і з верхньої кишені вислизнув ключ. Він упав на дві сходинки нижче. Чип не зміг би до нього дотягнутися.