Убік

— Що трапилося, Джо? — голос Дона Денні звучав дуже тривожно. — В чому справа?

— Все гаразд, — тепер він вже міг трохи бачити: темряву прорізали горизонтальні сірі смуги, так немов вона починала розпадатися. — Я просто втомлений, — сказав він і раптом збагнув, наскільки виснажилося його тіло. Джо не пригадував, щоб коли-небудь був настільки ж знесиленим. Ще жодного разу за все його життя.

— Давай я проведу тебе до крісла, — запропонував Дон Денні. Джо відчув, як рука Денні схопила його за плече. Відчував, як той його веде. І ця потреба у поводирі налякала Джо. Він відсмикнувся.

— Зі мною все гаразд, — повторив Чип. Обриси Денні, який стояв поруч, набували чіткості. Він зосередився на них, а потім знову розгледів вестибюль початку сторіччя, що вигравав у жовтавому світлі пишної кришталевої люстри. — Треба сісти, — сказав він, намацуючи плетене крісло.

— Що ти з ним зробила? — різко запитав Дон Денні у Пет.

— Вона нічого зі мною не робила, — відповів Джо, намагаючись звучати твердо. Однак голос його підводив, він приглушено деренчав, повнячись неприродними нотками. «Ніби в прискореному записі, — подумав Чип. — Якийсь пронизливий. Не мій».

— Так, — сказала Пет. — Я нічого не робила ані з ним, ані з будь-ким іншим.

— .Я хочу піднятися нагору й лягти, — сказав Джо.

— Я знайду тобі кімнату, — стурбовано мовив Дон Денні. Він метушився навколо Джо, то з’являючись, то зникаючи разом із миготінням світла у вестибюлі. Спершу воно потемніло до тьмяно-червоного, потім стало яскравішим і врешті знову ослабло. — Побудь у кріслі, Джо. Я зараз повернуся. — Денні заквапився до адміністратора. Пет лишилася.

— Я можу тобі чимось допомогти? — привітно запитала вона.

— Ні, — йому коштувало величезних зусиль промовити це слово вголос. Здавалося, ніби воно прилипло до порожнини в його серці, і це відчуття порожнечі щосекунди зростало. — Хіба що сигарету, — сказав Джо, і вимовлене речення остаточно його виснажило. Серце важко забилося. Від такого серцебиття йому стало ще гірше. Воно навалилося на нього додатковим тягарем, немов величезна рука, що стисла його лещатами. — В тебе є сигарета? — запитав він, зумівши поглянути на неї крізь тьмяне червоне світло, крізь гарячкове, мерехтливе жевріння хиткої реальності.

— Вибач, нема — відповіла Пет.

— Що... зі мною? — спромігся промовити Джо.

— Мабуть, зупинка серця.

— Думаєш, у готелі є лікар? — вичавив він.

— Сумніваюся.

— А ти не збираєшся перевірити? Не пошукаєш?

— Я думаю, це просто психосоматичний розлад, — відповіла Пет. — Насправді ти не хворий. Незабаром одужаєш.

Повернувшись, Дон Денні сказав:

— Джо, я знайшов тобі кімнату. На другому поверсі, номер 203. — Він замовк, і Чип відчув, як той пильно його вивчає, помітив занепокоєність у погляді товариша. — Джо, вигляд у тебе жахливий. Ти дуже слабкий. Ніби ось-ось згаснеш. Господи, Джо, знаєш, на кого ти схожий? Такою була Еді Дорн, коли ми її знайшли.