Чорний Загін
- Автор: Кук Глен Чарльз
- Серия: Хроніки Чорного загону #1
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: ПоліГНОТ
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорний Загін». Краткое содержание книги:
Перша книга з класичної вже серії темного фентезі Хроніки Чорного загону.
-- Спочатку, я потреную на тобі, Док.
Він окинув мене ще одним лютим поглядом.
Одноокому не сподобався нічний марш, тож Гоблін відразу ж почав вихваляти генія, який придумав цю ідею. Однак йому бракувало ентузіазму і Одноокий не клюнув на приманку.
Я вирішив спробувати ще раз.
-- Хлопці, ви виглядаєте гірше, ніж я почуваюся.
Жодної реакції. Ніхто навіть не повернув голови.
-- Як собі хочете.
Я понурив голову, почав переставляти ноги, відключивши мізки.
Хтось прийшов і покликав мене до поранених з підрозділу Елмо. Їх був з десяток. І на сьогодні все. Повстанцям перекортіло геройствувати.
Під час бурі темрява опустилася швидко. Ми зайнялися звичними справами. Віддалилися від повстанців, почекали поки вщухне буря, розташувалися табором, розпаливши вогонь з кущів, які нам вдалося роздобути в цих безплідних землях. Тільки цього разу відпочинок був коротким, поки на небі не з’явилися зірки. Вони дивилися вниз і глузливо мерехтіли, немов говорячи, що весь наш піт і вся наша кров не мають ніякого значення в океані часу. Через тисячу років ніхто й не згадає про нас.
Схожі думки непокоїли всіх нас. Ні в кого не залишилося ідеалів чи прагнення слави. Нам тільки хотілося дійти врешті кудись, лягти й забути про війну.
Та війна не мала наміру забувати про нас. Як тільки Капітану здалося, що повстанці повірили, що ми зупинилися на ніч, він наказав продовжити марш. Пошарпана колона повільно поповзла по залитій місячним світлом пустелі.
Минали години, а ми нікуди не прийшли. Краєвид не змінювався. Час від часу я оглядався назад, щоб побачити бурю, яку Буревісниця з новими силами обрушила на табір повстанців. Цим разом в небі спалахували блискавки. З такою скаженою бурею вони ще не мали справи.
Заховані в тіні Сходи Сліз з’явилися перед нами дуже повільно. Їх було видно вже понад годину перш, ніж я зрозумів, що це не хмари, які зависли низько над небокраєм. Зорі потрохи згасали й на сході заяснів світанок, коли місцевість нарешті почала підійматися.
Сходи Сліз це дика, скеляста, гірська гряда, фактично непрохідна, за винятком одного крутого перевалу, який і дав назву хребту. Місцевість поступово підіймається, поки раптово не доходить до височенних скель і плато з червоного пісковику, які тягнуться в обидва боки на сотні кілометрів. В світлі ранкового сонця вони нагадували пошарпані негодою зубчаті стіни фортеці якогось велетня.
Колона завернула у каньйон, перекритий обвалом, і зупинилася, щоб прочистити шлях для возів. Я видряпався на вершину скелі й поглянув на бурю. Вона наближалася до нас.
Чи вдасться нам перебратися через хребет перш, ніж з’явиться Черствий?
Перешкода утворилася після недавньої лавини і засипала тільки п’ятсот метрів дороги. За нею лежав шлях прокладений караванами до того, як війна обірвала торгівлю.
Я знову повернувся в бік бурі. Черствий рухався набагато швидше, ніж ми очікували. Гадаю, його гнав гнів. Він не збирався дарувати нам. Ми вбили його свояка і організували Поневолення його кузини…
Мій погляд привернув якийсь рух на заході. Ціла гряда жахливих грозових хмар рухалася в бік Черствого. Вони гриміли й билися поміж собою. Потужна хмара відірвалася від них і помчала в бік піщаної бурі. Поневолені розійшлися не на жарт.
Та Черствий вперся. Мчав вперед наперекір всьому.
-- Ей! Док! – крикнув хтось. – Ходи.
Я поглянув вниз. Вози вже пробралися через найгіршу ділянку дороги. Пора йти.
На рівнині від основної маси відірвалася наступна хмара. Мені ледь не стало шкода людей Черствого.
Як тільки я приєднався до колони, земля здригнулася. Скеля, де я щойно стояв, задрижала, застогнала і звалилася, перегородивши шлях. Ще один невеличкий подарунок Черствому.
Ми дійшли до місця привалу незадовго до того, як опустилася ніч. Нарешті порядна місцевість! Справжні дерева. Гомонить струмок. Ті, в кого ще залишилися сили почали окопуватися або куховарити.
Решта попадала, хто де стояв. Капітан нікого не підганяв. В цю мить сама можливість відпочити була найкращими ліками.
Я спав без задніх ніг.
Ще треті півні не співали, як Одноокий розбудив мене.
-- Час братися до роботи, -- сказав він. – Капітан наказав розгорнути польовий госпіталь.
Він скривив обличчя. Воно і в кращі часи виглядає, як сушена сливка.
-- З Чарів до нас йде допомога.
Я застогнав, вилаявся і встав. Всі м’язи в мене задерев’яніли. Боліла кожна кістка.
-- Наступного разу, як будемо в якійсь цивілізованій місцевості, де є шинки, нагадай мені, щоб я випив за вічний мир, -- пробурмотів я. – Мені пора на пенсію, Одноокий.