Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Праворуч, — сказав до Фурмана Байда. — Паняй просто до входу в готель! Дивися, скільки їх понаїхало!
— Кого? — перепитав Фурман.
— Журналістів, кореспондентів, репортерів, хай їм біс… Я вчора дзвонив-дзвонив по редакціях, аж захрип… Більше двох десятків машин, а ще он автобуси.
Фурман спрямував був свого «опель-адмірала» до парадного під’їзду, але Бандера штовхнув його в плече:
— На парк і ближче до виїзду… А ти, Байдо, як зупинимося, біжи та розпитай у пана професора, що там і як.
Поки вони паркувалися, до машини підійшов сам пан професор.
— Слава Ісусу, все гаразд… Набилося повний хол…
— Про щось питали?
— Аякже… Поки збиралися, то нічого, а потім почали нервувати. Довелося запустити гачка в печінку. Сказав: коли будуть слухняними, то стануть свідками сенсаційної заяви… Накинулись, хто та що? Я наказав подати вина… Тепер сидять жлуктять винце, чекають на сенсацію!
Бандера набичився:
— Ну, ходімо… Ріко, залишишся чи підеш з нами?
— Якщо можна, то я пішов би… Цікаво, що там за сенсація.
— Вилазь з машини і тримайся гордовито. Ти — один з керманичів організації, про яку настав час сказати світові! — Бандера накачував себе пихою. — Досить нам ховатись у тінь! Нехай Європа й Америка знають про наші звитяжні змагання за волю й державність! Нехай про наших героїв заговорить увесь світ! А ви беріть зброю й пильнуйге, щоб яка зла душа, поки я буду виголошувати промову, не здумала вчинити атентат.
Усе те він говорив на високій ноті, надимаючись, мов пухир. Обличчя його з сірого стало червоним. Рішуче обернувся й кинув через плече:
— Пішли!
У холі гірського готелю зібралося, може, чоловік тридцять, обвішаних фотокамерами. Все то були люди, які встигли надивитися за свою журналістську практику всякого, проте такого їм не доводилось бачити.
— Таємниці в стилі Мадрідського двору… — посміхався, похитуючи кучерявою головою, представних мюнхенської вечірньої газети.
— Ні, це швидше нагадує витівки Скапена[32], — вторував кучерявому фоторепортер ілюстрованого тижневика.
— Не знаю, як ви, панове, а я вважаю, що нам просто морочать голови.
— Схоже… Спровадили з Мюнхена, а там зараз…
— Та вгамуйтеся, панове, — кинув завідуючий відділом інформації «грубого» журналу «Вельт». — Коли розігрують, то не пригощають вином. Такий жарт уже коштує місячного гонорару!
— Поясніть, панове, як усе це розуміти? — розводив руками сухий, мов тріска, власний кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Баварії. — Протягом тижня мені не давав спокою якийсь тип. Поганою німецькою мовою, характерною для вихідців з Польщі, він радив мені відвідати цей забутий богом готель. Гадаю, тут не обійшлося без його власника, який зацікавлений в елементарній рекламі.
— Ваша правда, нам теж мало не обірвали телефони, — підтримав американця поважний фоторепортер. — Безперечно, це витівка хазяїна готелю, бо хто інший пригощатиме газетманів вином?
— Винце поганеньке, проте винахідливість хазяїна варта кількох знімків і підтекстовок у розділі фотохроніки. — Фоторепортер підвівся. Поставивши на столик келих, сказав: — Хто допив і їде до Мюнхена, прошу. У мене автобус.
Дехто з журналістів уже почали підніматися з місць, коли раптом прочинилися двері й до холу ввійшли четверо похмурих молодиків з автоматами напоготові. Журналісти насторожились, принишкли. За якусь мить до залу швидкою ходою ввійшов низенький на зріст, лисий чоловік. Зупинившись між своїх охоронців, він переможно поглянув на присутніх і голосно сказав:
— Я Степан Бандера! Слухайте уважно! Я хочу звернутись із закликом до західних держав!
— Цікаво…
— Що він сказав?
— Хто він такий?
— Кого і до чого він закликає?
У залі зчинився шум. Журналісти, котрі не зрозуміли слів прибулого, перепитували в сусідів, які сиділи ближче, ті намагалися щось пояснити своїм колегам. Бандера сполотнів, очі його блиснули люто. Він зробив крок уперед і ще голосніше, перекриваючи шум голосів, мовив:
— Мене звуть Степан Бандера! Я хочу звернутися до західних держав із закликом!
Довготелесий американець поволі підвівся і, не перестаючи жувати, спитав:
— З який таким закликом? Хто вас уповноважив?
— За мною сорок п'ять мільйонів українців, — одрубав Бандера, стежачи за тим, яке враження справили його слова. — Прийде час, і ми, українські націоналісти, станемо перед світом на повен зріст!
32
Скапен (італ. Scapino, франц. Scapin) — тип шельмоватого слуги, запозичений Мольєром з італійської комедії.