Зоряний лицар

Виходить, і Зоряний лицар, і Степко казали правду, гаманець приховувала Марика. Але навіщо? Чому вона підкинула його потайки, а не віддала в руки? Для чого затіяла ворожіння в кузні й увесь час робила вигляд, наче нічого не знає?

— Знайшов? Я ж казала! — збуджено скрикнула Марика, але помітивши дивний вираз на обличчі Гліба, запитала: — Ти не радий?

— Я хочу, щоб ти познайомилася з моїм новим пажем, — замість відповіді сказав Гліб. Голос його звучав спокійно й безпристрасно, хоча душа рвалася від болю: «Якщо навіть вона бреше, то кому ж тоді вірити?!»

Новий слуга більше нагадував селянського хлопчиська, ніж придворного пажа. Його широке веснянкувате обличчя було обвітреним і засмаглим, як у всякого, кому доводиться постійно працювати на свіжому повітрі. У новому витонченому одязі він явно почувався незатишно. Вузький сюртук незвично стесав рухи, і хлопчик поводився так скуто, ніби щомиті боявся ненароком щось перекинути.

Марика пригадала, як ще недавно сама вперше потрапила в палац, у суворі рамки придворного етикету. Між нею й цим хлопчиком було багато спільного, і все-таки вона прийняла його насторожено. Хто він такий? Чим заслужив прихильність Гліба?

— Викликали? — запитав парубійко, ніяково вклоняючись.

— Так. Я хочу познайомити тебе з герцогинею Марикою, — сказав Гліб.

Степко озирнувся й застиг від подиву. Перед ним стояла дівчинка з недавнього видіння. Він одразу впізнав її, хоч вона була не в рожевій шубці, а в красивій оксамитовій сукні з великим мереживним коміром. Вона не була схожа на тутешніх мешканців. Смаглява, кароока, із блискучими, чорними кучерями, що розтріпалися по плечах, дівчинка нагадувала заморську принцесу. Ніколи в житті Степкові не доводилося бачити такої гарної дівчинки. Не в силах відвести погляду, хлопчик стояв і витріщався на незнайомку, доки не згадав, що треба вклонитися.

— Це Степан. Він буде служити в мене і разом зі мною навчатиметься, — відрекомендував Гліб хлопчика.

Степко зашарівся, із вдячністю відзначивши, як шанобливо принц назвав його при незнайомці. Зате Марику неприємно вразили слова Гліба. Вона й не підозрювала, що може ревнувати, але зараз це почуття слизькою змією ворухнулося в грудях. За які заслуги цей хлопчисько завжди буде поруч із Глібом? Чим він кращий за інших?

Немов почувши її мовчазне питання, Гліб сказав:

— Учора я збився з дороги, а Степко з дідом мене підібрали й привезли додому. Якби не вони, не знаю, як я пережив би цю ніч.

Розум підказував Мариці, що потрібно бути вдячною цьому незнайомому хлопчикові. Але ревнощі, що оселилися в душі, нашіптували, що Гліба доведеться ділити. Останнім часом він і без того віддалився, а тепер, коли в нього з’явився новий друг, він і поготів забуде про неї. Дівчинці хотілося, щоб Гліб, як раніше, поділяв з нею свою радість і сум. Хіба вона не заслуговувала на це? Адже удвох вони пройшли через стільки випробувань, і раптом, як сніг на голову, з’явився якийсь самозванець, щоб зайняти її місце. І все завдяки тому, що вчора опинився в потрібному місці. Де справедливість?