Танці утрьох
- Автор: Медведєв Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-067-2
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Танці утрьох». Краткое содержание книги:
— Куди ви ділися, чорти? Утім, це не має значення, слухай: «А графиня йому й каже: графе, будьте ласкаві, потріть…»
Я отетерів. Яка в людини пам’ять! Нас уже півгодини, напевно, немає на зв’язку, а він, здається, увесь цей час тільки сидів і чекав, коли я знову об’явлюся, щоб дослухати його масний анекдот.
— Ха-ха-ха, — дурнувато зареготав я. — Пане майоре, у твоєї цяцьки сіли батарейки, і взагалі вона Богові душу віддала. Гретинський ще катається?
— Катається, — пробубнявів Шемет. — Він якийсь час постояв біля будинку, що майже за містом, сигнал, до речі, пеленгується погано, а тепер знову кудись поїхав.
— Давай адресу, — скомандував я.
— Як я тобі її дам? Його адреса міняється зараз зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину.
Майор хизувався своєю дотепністю.
— Дай, принаймні, адресу того будинку, де він зупинявся.
— Це приватний сектор. Можу дати номери чотирьох будинків.
— Давай чотирьох.
— Пиши: в’їзд Пономаренківський, дев’ять, одинадцять, шість і вісім.
— Пономаренківський? Це де?
— Це в самому кінці вулиці Ваулина, там поворот ліворуч і через два квартали праворуч.
— Усе. Спасибі. Стеж далі.
— Врахуй: я стежитиму до двадцять третьої тридцяти.
— Гаразд.
У машині мене зустрів радісний Пельш.
— Поїхали, — наказав я.
— Та почекай ти «поїхали». Я твій матюгальник полагодив.
— Невже?
— Ану глянь.
Я подивився. Горіла червона лампочка.
— Тільки й того?
— І так добре. До речі, батарейки в неї знаєш які?
— Ну.
— Звичайні пальчикові, числом чотири. Цікаво, правда?
— Де Пономаренківський в’їзд знаєш?
— Ні.
— Пояснюю…
11 травня, 19.28
Приватний сектор! Як багато цікавого в цьому словосполученні для слідчого, бо він знає, що саме тут, у цьому на перший погляд затишному і тихому місці, відбувається більше злочинів, ніж у найнеблагополучніших районах, забудованих багатоповерхівками. Тут ховаються всі, кому не ліньки, тут чаклують відьмаки й екстрасенси, тут за кожним парканом можна випадково виявити підпільний склад, завалений чим завгодно — наркотиками, собачими скальпами, оргтехнікою або гранатометами. Тут зазвичай кубляться наркомани різної орієнтації, знаходяться підпільні публічні будинки, приватні швейні цехи, цехи, що складають «палені» годинники. У приватному секторі виготовляють кока-колу і льодяники. Тут, за тинами, процвітає вітчизняна економіка, але разом з нею квітне пишним цвітом злочинність. Організована, неорганізована, будь-яка. Якщо хтось хоче, щоб йому не перешкоджали робити те, що він надумав, він насамперед має зняти будинок або півбудинку в приватному секторі. Наталя Воробйова, здається, теж поділяла таку думку.
Кононову потрібно було знайти її (у тому, що Гретинський їхав до неї, він не сумнівався) в одному будинку з чотирьох. Перший, під номером вісім скидався на руїни; в будинку номер шість була гучна пиятика; убогість будинку номер одинадцять справляла відразливе враження. Проте будинок з номером дев’ять був гарний усім: у міру доглянутий, обнесений високим частоколом, з величезними воротами, розрахованими, як мені здалося, на найважчий у світі англійський танк «Челленджер».
Кононов вийшов з машини. Попередньо оглядаючи будинок, він розміркував над тим, які вказівки варто дати Пельшу. Найкраще, йому здавалося, що він міг зробити — це відпустити Пельша додому, адже розмова з Наталею могла затягнутися надовго.
— Ну, я напевно піду сам, — сказав Кононов Пельшу через опущене бічне скло. — А ти можеш їхати. Спасибі за допомогу, Ігоре.
— А як же ти виберешся звідси?
— Та якось, — заспокоїв його Кононов.
— Тоді до завтра!
Старенька «копієчка» Пельша загуділа і повільно покотилася вниз.
Кононов підійшов до воріт, подзвонив. Тричі. Два коротких сигнали, один ледь чутний. Це скидалося на умовний сигнал. Імітація пароля здавався йому кращою, ніж її відсутність.
Хвилин десять у будинку не було чутно ніякого руху. «Напевно, розглядає мене через якесь віконце чи щілинку». Він подивився на вікна будинку. Горіло світло, але фіранки заважали Кононову розглянути що-небудь за ними.
«От буде весело, якщо замість Наталі я побачу підпилих кримінальників…», — подумав Кононов.
Нарешті двері розчинилися.
На порозі стояла Наташа. У руках у неї був газовий пістолет однієї із найнадійніших моделей. Вона спрямувала його прямо в обличчя Кононова.
— Наталю, це я… — сказав слідчий.