Небезпека рецидиву

Між стіною та стежкою пролягала вузька смуга травника. Я рушив травою, щоб кроки не видали мене, обійшов кут будинку, піднявся на маленьку терасу з розсувними дверима й великим вікном. З цього боку теж ніде не світилося. Заскрипіли дошки, коли ступив на них. Я підійшов впритул до вікна і притулився обличчям до шибки. За кілька хвилин я вже зміг розрізнити обриси меблів у темній вітальні. Обережно порухав двері. Замкнені.

Знову спустився донизу, повернувся до цокольного вікна. Нічого. Ані промінчика світла, ані відблиску. Неможливо було збагнути, чи зсередини висять штори, чи я вдивляюся в порожню кімнату. Шибка здавалася великою, чорною поверхнею. Я зазирнув у друге вікно з тим самим результатом. Маленьке віконце посередині дверей начеб заслонене шторкою, але я не мав цілковитої певності. Натиснув клямку. Обережно вперся плечем. Теж замкнені. Я постояв кілька хвилин, намагаючись заспокоїтись, потім вийняв з торби складений плед, приклав його до шибки, міцно притискаючи лівою рукою, а правою вдарив молотком.

Дзвін розбитого вікна, дзенькіт скла, що посипалося усередині на підлогу, розколов тишу й заглушив навіть шум вітру. Я боявся, що той звук протне нічну темряву, проб'ється крізь стіни і сни людей за тими стінами, розбудить сусідів і змусить їх навпомацки шукати телефони на нічних столиках. Мені несамовито, нестерпно захотілося дременути геть. Натомість я завмер, уривчасто дихаючи і напружено дослухаючись, чи не верещить вже десь сигналізація, чи не попрокидались навколишні мешканці, чи не помітний рух у будинках і на вулиці. Але нічого подібного не трапилося.

За хвилину, безкінечну хвилину, я просунув руку в дірку у шибці, намацав замок. Повернув язичок. Натиснув на клямку. Широким кроком переступив поріг і опинився усередині. У темному, вузькому коридорі.

Обережно причинив за собою двері. Вийняв з кишені куртки ліхтарик, засвітив. Білі стіни. Двері праворуч, сходи просто переді мною. Я рушив догори сходами.

На першому поверсі було доволі видно від вуличного світла, і я вимкнув ліхтарик. Сторожко переходив з кімнати в кімнату, відчиняв усі двері. Будинок стояв порожній. Ніни Гаґен удома не було. Я не знав ні де вона, ні коли повернеться, але моя нервозність раптом пропала, не знати й чого. Я обійшов усе помешкання. Трохи посидів на канапі, роздивився навколо: звично умебльована, охайна вітальня, але без милих дрібничок та прикрас.

Я повернувся до спалень. Дві спальні, у кожній ліжко; на одному, вочевидь, ніхто не спав; голі стіни, порожні шафи, за винятком однієї, де висіли сукні. Цією кімнатою не користувалися. У другій спальні купою валявся у кутку брудний одяг. Дві шухляди комоду висунуті, з них наполовину звисала білизна. У шухляді нічного столика — широкий вибір забавок для сексу: фалоімітатори й інші важко ідентифіковані штучки, ремені й шланги, шкіряні й ґумові. На стіні біля ліжка висіли поряд на гачках дві нагайки. В одній з одежних шаф — убрання з латексу та шкіри. Інші були напхані звичним, нейтральним, ба навіть убогим, у сенсі кольорів та стилю, одягом. Дві сторони Ніни Гаґен. Ліжко незастелене. Я нахилився і вловив запах жінки. Не парфумів чи кремів, а саме жінки. Мені здалося, то був саме запах статі.