Обережно, тригери

— А таки рознайшов, — відказав Овдій Полкінхорн. Здавалося, він був вкрай задоволений собою. — Двічі. Я не мав вибору. Розумієте, як тільки людство вирушає в космос і летить на інші планети, а то й далі, воно стикається з речами, які призводять до виникнення купи різних винаходів. Найгіршим з них був миттєвий переміщувач від «Полароїд». А ще телепатичний перекладач від «Мокетт». Цей теж наробив діл. Але якщо винахід не гірше за ракету до Місяця, то мені вдається все тримати під контролем.

— А як саме ви рознаходите різні штуки? — запитав я.

— Це непросто, — зізнався він. — Мені доводиться витягувати нитки ймовірностей з тканини творення. Це приблизно як намагатися дістати голку зі скирти сіна. Тільки-от нитки довгі і сплутані, як спагеті. Отож, швидше, як намагатися дістати порцію спагеті з сіна.

— Схоже, це втомлива робота, — зазначив Майкл, і я показав, щоб він налив мені ще півпінти сидру.

— Так, кропітка, — сказав низенький чоловік. — Та я пишаюся тим, що творю добро. Щодня я прокидаюсь і, навіть якщо через мене більше не трапиться щось потенційно чудове, думаю: Овдіє Полкінхорн, життя у світі стало кращим, бо ти щось рознайшов.

Він подивився на залишки свого віскі і збовтав рідину.

— Проблема в тому, — мовив він, — що після «Шептом’юзека» більше нічого не залишилось. Все. Я рознайшов усе, що можна. Більше немає відкриттів, які варто «закрити» чи вершин, які слід «розкорити».

— Як щодо атомної енергії? — запропонував «Твітник» Пестон.

— Її винайшли до мене, — відповів Овдій. — Я не можу рознаходити те, що було винайдене до мого народження. Інакше я міг би випадково рознайти якусь річ, необхідну для мого народження, і що б тоді було?

Ніхто не висловив припущень.

— Все б завалило ракетними ранцями і літаючими машинами, от що, — пояснив він. — Не кажучи вже про марсіанські виплати Моррісона, — на мить він спохмурнів. — Оце була гидота. А потім ліки від раку. Але, відверто кажучи, вони так шкодили океанам, що краще вже хай буде рак. Ні, я рознайшов все, що було в списку. Краще піду додому, — заявив Овдій Полкінхорн відважно, — і заридаю, як Александр, бо не залишилось світів, які б я міг «розпідкорити».[48] Що тут ще можна рознайти?

У «Фонтані» запала тиша.

Її прорізав дзвінок Браянового айфона. Це була пісня гурту Rutles «Cheese and Onions».

— Алло? — відповів він. А тоді сказав: — Я тобі передзвоню.

Сумно, що поява в руках телефону може так серйозно впливати на оточуючих. Інколи я думаю, що причиною тому є згадка про часи, коли в пабах дозволяли курити, і ми дістаємо свої телефони так само, як колись діставали пачки сигарет. Але, мабуть, насправді нам просто швидко стає нудно.

Хай там як, а всі подіставали телефони.

Краун Бейкер сфотографував нас усіх, а тоді запостив фото в Твіттер. Джоселін почала читати свої повідомлення. «Твітник» Пестон написав у Твіттер, що він проводить час у «Фонтані», і що вперше в житті зустрів рознахідника. Професор Макінтош перевірив рахунок міжнародного матчу з крикету, повідомив його нам і відправив своєму братові електронною поштою, щоб висловити своє незадоволення. З появою телефонів розмова припинилась.