Кім

На хвилі ентузіазму, якось увечері він показав Ларган-сагибу, як учні однієї касти факірів, його давні лагорські знайомі, просять при дорозі милостині: з якими словами вони звертаються до англійця, до пенджабського селянина, що йде на ярмарок, і до жінки без покривала. Ларган-сагиб несамовито реготав і благав Кіма залишитися отак, як є — зі схрещеними ногами, виквецяного попелом і з дикими очима — ще на півгодини непорушно. Під кінець обумовленого часу прийшов товстий, неповороткий бабу, аж йому жир колихався на товстих, вбраних у панчохи ногах. Кім облив його валом придорожніх кпинів. Кіма роздратувало, що Ларган-сагиб дивився не на його гру, а на реакцію бабу.

— Я вважаю, — з натугою промовив той, — і притримуюся тієї ду-умки, що це напрочуд дивовижна і вмі-іла вистава. Якби ви мене не попередили, то я би вирішив, що… що… що ви мені морочите голову. Як скоро він стане сяким-таким землеміром? Бо тоді я візьмуся його вчити.

— Цього він і має навчитися у Лакнау.

— То скажіть, хай мерщій уже. Добраніч, Ларган, — бабу виплив назовні кроками корови, яка застрягла у багновинні.

Коли вони потім обговорювали список відвідувачів за день, Ларган-сагиб запитав у Кіма, хто, на його думку, був цей чоловік.

— А Бог його знає! — весело відповів Кім.

Його тон міг би ввести в оману Магбуба Алі, але він не обманув цілителя перлів.

— Бог знає, це правда, але мені цікаво, що ти про це думаєш.

Кім покосував оком у бік свого співрозмовника, чий погляд якось умів спонукати до правди.

— Я… я думаю, що він захоче взяти мене до себе, коли я закінчу школу, але, — довірчим тоном продовжив він після схвального кивка Ларган-сагиба, — я не розумію, як він може носити різний одяг і говорити різними мовами.