Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Після судом і лихоманки мої руки і ноги ніби скам'яніли: я тільки бачив, чув, але не відчував та не рухався. Пекуче сонце палило шкіру та намагалось випалити очі, а я не міг заплющити повіки. Здавалося, легше схопити горизонт і підняти в зеніт, ніж опустити повіки на непомірно роздуті очі. Посеред нескінченної агонії помах крила, наче легенький вітерець, торкнувся мого обличчя. На моє плече всівся мій білий голуб. Той самий голуб, котрий вірно супроводжував мене після визволення з в'язниці. І от він знову прилетів врятувати мені життя. Мені здалося, наче його розкинуті крила затулили моє обличчя від пекучого сонця. Я відчув прохолоду і заснув.

Куди і як довго носило наш бот без вітрил, весел та керма? Хто керував ним? Чи не білий голуб? На це я не зможу дати відповіді. Товариші, котрі були зі мною на боті, всі загинули. Більшість викинулась за борт, інші померли від пекельних тортур. Одного мене зберегли сили небесні для подальших випробувань.

Антверпенський корабель з індійськими моряками натрапив на мій бот, що гойдався туди-сюди на примхливих хвилях. Добродушний капітан, запідозривши ознаки життя в моєму тілі, звелів витягти мене на палубу і якось втримав відлітаючу душу. Я пробачу всім своїм ворогам, однак цьому добродію не вибачу ніколи. Якби він викинув мене у море, мене проковтнув би кит і я перетворився б на амбру. Адже відомий факт, милостиві панове, що у шлунку кита утворюється амбра; тож тепер мною б обкурювали церкви. А так я залишився на світі для вчинення подальших злочинів.

Завдяки догляду індійського мореплавця моє тіло знову набралось сили і витерпіло всі муки. Коли ми прибули в Голландію, на мені не залишилось і сліду випробувань, через які довелось пройти.

Я нетерпляче прагнув дістатись Німвегена, побачити дружину та свого малюка.

Минуло два з половиною роки з моменту мого від'їзду.

За цей час малюк вже мав би бігати. Можливо, мати навчила його вимовляти моє ім'я?

Яким же щасливим я буду вдома. Не королем, але батьком. Не чоловіком бегуми, а своєї дружини. Благо, доля позбавила мене від індуської провінції. В мене є тюльпановий сад: він мені набагато дорожчий.

Я їхав вдень та вночі, аби якомога скоріше дістатись дому; відправив дружині поштових зі звісткою про своє повернення.

Добра душа зустріла мене прекрасним бенкетом. Як тільки я зліз з коня, вона кинулась мені на шию: важила на двадцять п'ять фунтів більше, ніж коли я її залишив.

Після палких та щасливих обіймів мої перші слова були:

— Де мій малюк?

— Ось вони! — мовила добра душа з сяючим обличчям показуючи у бік двох няньок, одна з котрих вела за руку хлопчика, що починав ходити, інша ж несла на руках немовля.

— А це що таке? — питаю я, з острахом дивлячись на немовля.