Сонячна магія
- Автор: Новак Илья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-093-1
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сонячна магія». Краткое содержание книги:
І все було б, як завжди, якби у цю дорослу гру не вмішалися раптом сторонні, а саме: одне дівчисько — вихованка бродячого цирку та один хлопчак — міський безпритульний. Діти не знаються на політиці і не володіють магією. Але чомусь полювання на малих зухвальців не дає результатів. Чи зможуть звичайні діти протистояти професійним політикам? І хто, зрештою, переможе в цій грі?
Ілля Новак, визнаний одним з найкращих молодих фантастів Європи у 2005 році, не боїться експериментувати. Ти з ним? Тоді перегортай сторінку.
Зовні гримнуло знову, начищені до дзеркального блиску підвіски на люстрі ще раз дружно колихнулися, по залі забігали сонячні зайчики.
— Це трохи заважає засвоювати їжу, — зауважив Тло Бирон. — Хоча так навіть цікавіше, — він із хрускотом розкусив мозкову кістку. — То що ви там казали про тягар відповідальності й підвищення податків, графе?
— О, це дуже важливе питання! — Сокольник з ентузіазмом витяг з рукава грубенький пергаментний згорток. — Саме цієї теми я торкнувся у своїй промові до городян. Дозвольте мені…
Присутні відклали виделки й приготувалися слухати, але тут знадвору почулося якесь ревіння.
— Е-е… — барон прислухався. — Здається, це вас, графе…
Разом із Сокольником вони змушені були відсунути тарілки та підійти до вікна. Звідси видно було залиту променями площу, якою від укриття до укриття перебігало з десяток людей. Ще один вершник, закутий в суцільні залізні лати, з довгим списом напереваги, зайняв позицію в центрі площі.
— Це ще хто такий? — здивувався граф.
— Боден Девідсон, — вагомо промовив Тло Бирон, що добре знався на боях, бійках та двобоях. — Зважаючи на все, викликає вас на поєдинок.
— Бароне, сюди негайно! — наказала з-за столу баронеса, а руді доньки й собі щось осудливо пропищали. — Не втручайтеся!
— О, вибачте… жінки… — барон підморгнув Сокольникові та повернувся до столу.
— М-да… — граф ще трішки потупцювався біля вікна й нарешті наслідував приклад Бирона. Однак не переставав скоса спостерігати за тим, яке враження справляє — всі мусили бачити, як спокійно він ставиться до нападу на палац. — Ну та дарма. Я послав Toп-Ганку до ешафоту, він, напевно, ще не повернувся, але незабаром повернеться. До того ж, нагорі є катапульта. У будь-якому разі, все це не варте нашої уваги, добродії. Треба тільки наказати, щоб акса відвезли на площу… — він підкликав слугу й віддав розпорядження, а по тому знов повернувся до гостей. — Тепер, якщо дозволите, я продовжу, — граф знову витяг з рукава сувій.
Гості, які й собі були повернулися до перерваного обіду, змушені були вдруге за короткий час відкласти виделки з ножами.
Хтось постукав по залізному наколіннику, й Боден Девідсон зі скреготінням нахилив голову. Внизу, біля волохатих копит першерона, стояли двоє дітей. Дівчинка зі скуйовдженими солом’яним волоссям постукала ще раз.
Чого треба? — хрипко каркнув лицар.
— Що ви всі тут робите? — запитала дівчинка, в той час як хлопчак тягнув її за рукав.
Над їхніми головами з вереском промчав пущений з катапульти на даху палацу снаряд.
— Усіх повбиваю! — повідомив лицар. — Вузлом зав’яжу! Я штурмую палац!
— Пхе! — дівчинка нігтем колупнула іржавий наліт на обладунку. — Я, до речі, теж штурмую палац, але нікого вузлом зав’язувати не збираюся. Добре, Бобер, ходімо далі…
Лицар провів поглядом дивну парочку й зітхнув. Таки скнара той Нілсон — міг би купити й трохи новіші обладунки! У цих-бо зовсім не було вентиляції, під шоломом вузьке лицареве чоло вкрилося рясним потом.
Харлик тим часом лежав на своєму командному пункті — за перевернутим барилом. Він підкликав помічника й вказав на дві маленькі постаті в кінці завулка:
— Хто це там?
— Та сам ніяк не можу розгледіти, — помічник почухав потилицю. — Це не з наших. Начебто… діти?
— Час атакувати по-справжньому, — вирішив колишній начальник палацової варти.
Проноза з Бобриком саме наближалися до палацу. Чи то магія відьми Інельди знову почала діяти, коли Кукса повернулася в місто, чи так уже цілилися захисники палацу, але поки вони йшли, стрільці жодного разу не влучили.
Кукса розглядала камені, з яких було складено стіну.
— А я Сокольника бачив, — заявив Бобрик. — У вікні на третьому поверсі промайнула його голова. Ти ж не полізеш туди?
— Саме туди й полізу, — відрубала Скалка. — Ти, знаєш що… Залишайся-но краще тут, унизу. Там ще невідомо, як усе обернеться. Я долізу до другого поверху, далі піду сходами, а там же стражники…
— А може, не треба? — зазирнув їй у вічі Бобрик. — Пам’ятаєш гончаків? Ти ж тоді не всіх повбивала, ще двоє залишилося. Раптом вони весь цей час тільки й чекали на нас десь отут, а тепер зачують твій запах і знову нападуть? І взагалі, звідки ти знаєш, що твій Спритник там?
— Цього я не знаю, — зітхнула Кукса. — Зате знаю, що там граф Сокольник. Хочу з ним поговорити.
Бобрик зробив останню спробу:
— Адже хтось і без нас напав на палац! Вони колись таки ввірвуться туди, тоді й ми проскочимо…