Загибель Уранії [второе издание]

Півдня Айт ходив як п'яний і все поглядав на годинник. Де ж «майстер»?.. Який він з виду?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік у синьому комбінезоні нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі незграбні руки.

— Пане Псойс! Міс Мей наказала передати вам годинника… і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт.

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструменти.

Хто він, оцей непоказний чолов'яга?.. Яка сила штовхає його на подвиг?.. І за що він бореться?

Айт подумав хвилинку. Запитав ледь чутно:

— Ти… комуніст?

Той ствердно кивнув головою.

— Ходімо.

Вони йшли повільно — похилий камердинер Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Віддали честь велетні-охоронці. Автоматично відчинились одні, другі, треті двері. Айтова рука лягла на вимикачі охоронних пристроїв:

— Швидше!

Нагадування було зайве. Буквально за кілька секунд «майстер» відчинив сейф і взявся за товстелезну теку.

О, «інструмент» у нього був чудовий! Невеличка скринька — хіба трохи більша за сірникову коробку — викидала сліпучий снопик світла, легенько клацала й націлялась щоразу в нову сторінку.

Вузенька смужка фотоплівки схоплювала страшні наслідки впертої, тривалої праці цілого загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани, схеми, цифри. Кожна цятка, кожен значок — життя і смерть людей. Мільйонів людей!

Комуністи… Ось оцей — комуніст?! А «цариця краси»?

Айт ошелешено глянув на завбачливо ввімкнений екран. Та ось же вона, поруч Кейз-Ола, — тендітна синьоока дівчина, найдосконаліше втілення всього жіночого, що тільки може створити природа… Ніхто в світі не сказав би, що це грайливе створіння здатне на такі високі поривання.

Почуття невимовної гордості, вдячності, любові підносить Айта, звеличує у власних очах. Хай він не головнокомандувач, а рядовий армії справедливості — успіх загальної справи все одно буде і його успіхом.

Клацає та й клацає фотокамера-крихітка. Блимає сліпучий снопик світла… Клацай, блимай — може, саме ти не допустиш, щоб загули, запалахкотіли атомні бомби!

— Все!

«Майстер» приводить усе до ладу, ховає фотоапарат. Він уже не може торкатись ні до чого, бо став носієм радіоактивності. Айт сам замкнув сейф.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку з палацу. Айт уже дещо зробив для цього. Ще по обіді він пішов до Головного Радіотехніка, аби дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього за те, що сигналізаційні пристрої монтують надто повільно. Зараз можна підігнати ще.