Вершник без голови

— Та хіба ж я могла не побачити? — швидко відповіла молода креолка. — Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку — меншу за вас і на меншому коні — і то було добре видно. Коли я побачила, як спритно вона накинула своє ласо на бідолашну антилопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб'язно мені змалювали.

— Ісідора?

— Ісідора.

— Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала.

— І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?

— Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.

— Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?

— Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.

— Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?

— Поїхала, — відповів Моріс, видимо здивований. — Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.

— Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?

— Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців — Дикого Кота і його одноплемінців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса, — онде видно його будинок. Ті негідники були п'яні, —і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.