Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Він обірвав, подивився в кут, на Самсона Медка.
— Ну він і стругає той кілок, — зітхнув він. — Аж стружки летять… А хіба безпечно давати ідіотові ножа? Чи він собі часом руки не відріже?
— Нема чого боятися, — Рейневан уже звик до таких запитань. — Він, усупереч тому, що може здаватися, надзвичайно уважний. Продовжуй, брате Беренгаре. Що було далі?
— По черзі розправлялися з іншими сектантами, поки не залишилася тільки одна група: комуна Буріана. Вони переховувалися в лісах над річкою Нежаркою. Це була страшна банда, найрадикальніші з радикалів, абсолютно сфанатілі й переконані у своєму божественному посланництві. Вони взялися нападати на навколишні села й поселення — начебто для того, щоб “навертати”. Насправді ж вони вбивали, грабували, палили, знущалися, чинили неймовірні звірства. Не боялися нікого. Буріан, їхній вождь, якого, як раніше Каніша, уже офіційно титулували “Ісусом” і “сином Божим”, ручався їм, що як вибранці вони недоторканні та безсмертні, що жодне лезо їх не візьме і жодна зброя не може поранити. Він оточував себе гаремом з двадцяти з чимось жінок і дівчат. Врешті-решт він дійшов до того, що…
— Ну?
— Почав давати причастя… Гм-м… Шляхом… fellatio. Гарне таїнство, хіба ні? Але швидкими кроками наближався кінець пікартського інтермецо, Жижка вже навис над ними, як яструб. У жовтні він вистежив їх й оточив. Адаміти Буріана чинили запеклий опір, билися, кажуть, як чорти. Їх вирізали, а десь зо півсотні взяли живими. Усі згоріли на багаттях. Половину становили жінки, більшість із них були вагітні. До них поставилися милосердно: адамітів, перш ніж спалити, взяли на страшні муки. Адаміток спалили без тортур.
— Усіх?
— Та де ж, — вставив зі сласною усмішечкою Амадей Бата.
— Кількох, — покивав головою Беренгар Таулер, — залишили. Під великим секретом, старанно приховавши це від Жижки. Про сексуальну свободу адамітів уже тоді говорилося дуже багато. Адамітки, говорив поголос, полюбляють роздягатися догола, а якщо йдеться про ці справи, то просто обожнюють оргії, особливо в групах, ніщо не приносить їм більшого задоволення, ніж групова втіха, кілька на одну. Ну а якщо вже вони так це люблять…
— Ти не мусиш… — Рейневан зціпив зуби. — Не мусиш докінчувати.
— Усе-таки мушу. Бо одна з помилуваних, остання жива, якраз несе сюди дзбанок.
— Маркета, — підтвердив Амадей Бата. — Кажуть, улюблена дупця адаміта Буріана, його фаворитка. Гунцледер викупив її від таборських братів, коли вона їм набридла. Тепер вона в нього рабиня. Його власність. Абсолютно і назавжди. До смерті.
— Йдучи до комун, вона спалила за собою мости, — Таулер помітив здивований вираз Рейневанового обличчя. — Дороги назад нема. Сектанти зреклися родини…
— А полювання на пікартів усе ще триває, - додав начебто байдуже Шарлей. — Майже кожного дня викривають і спалюють якогось, а перш ніж спалити, беруть на тортури. Дівка мусить робити те, що їй наказує робити Гунцледер, вона залежить від його ласки і неласки. І тільки завдяки ньому живе.
— Живе? — Рейневан обернувся.
Йому ніхто не відповів.
Рудоволоса дівчина, яку назвали Маркетою, наповнила кухлі. Цього разу Рейневан придивився уважніше. Цього разу вона, наливаючи йому, підняла очі. У її погляді не було того, чого він сподівався, чого очікував: болю, сорому, приниження, переляканої відданості рабині. Очі рудоволосої дівчини спустошувала велика й безкрайня байдужість.
Краєчком ока він зауважив щось, що здивувало його ще більше.
Самсон Медок перестав стругати.
— Ну, панове і браття, — Гунцледер встав з-за столу. — Час розважитися після трудів. Прислуга, пересунути лави! Ворушися, Єржабек! Гей там, дівки, вина наточити і подати! А вам, гості, я нагадую, що ця розвага платна. Очі може насолодити видовищем той, хто не пошкодує флорина або угорського дуката {20}. Або еквівалента, тобто тридцяти широких грошів. Але хто не поскупиться, той не пошкодує! Проспект вартий і десяти дукатів, ручаюся!
Незабаром усі гості розсілися в імпровізованому театрі, перед дубовим столом, за яким недавно грали.
Стіл освітили ліхтарями. Один із кнехтів раптом почав ритмічно бити в турецький барабан. Гомін стих.
З комірчини вийшла Маркета. Барабан вмовк.
Вона йшла спокійно, боса, закутана в щось, що не відразу вдалося ідентифікувати як стихар, автентичне літургійне вбрання. З допомогою одного з пахолків вона зійшла на стіл. Якийсь час стояла нерухомо, вслухаючись у ритм барабана. Потім підняла стихар. Трохи вище колін. Потім вище. Затанцювала легко, обкрутилася, жвава, як підтикана пастушка. Манфред фон Зальм завзято гукнув, плеснув у долоні, затих, констатувавши, що решта поглинута виключно видовищем.