Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
- Отже, це ви вперше у Лондоні? - поцікавився містер Веммік.
- Вперше,- відповів я.
- Колись і я був тут новачком,- сказав містер Веммік.- Тепер аж не віриться.
- Ви так добре його тепер вивчили?
- Та вже ж вивчив,- сказав містер Веммік.- Знаю, чим воно живе.
- Мабуть, розбещеності тут чимало? - спитав я не так через допитливість, як просто задля слова.
- Тут, у Лондоні, вас можуть обдурити, пограбувати й забити. Хоча, правда, й деінде охочих на такі справи не бракує.
- Це хіба зі злості,- додав я, щоб трохи послабити разючість його слів.
- Ну, щодо злості я не знаю,- відказав містер Веммік.- Злих людей не так і багато. Радше це роблять, коли є нагода поживитись. [174]
- Тоді ще гірше.
- Ви так гадаєте? - заперечив містер Веммік.- Як на мене, то воно однаково.
Капелюха він насадив на саму маківку й дивився просто себе, йдучи з таким самозаглибленим виглядом, наче на вулицях не було нічого, вартого його уваги. Рот у нього дуже скидався на отвір у поштовій скриньці, і на обличчі його весь час був якийсь наче механічний усміх. Ми вже піднялися на Голборн-Гіл, коли я нарешті побачив, що то тільки видимість, бо насправді він зовсім не усміхався.
- А ви знаєте, де мешкає містер Метью Покет? - спитав я у нього.
- Знаю,- відповів він, киваючи кудись убік.- В Гем-мерсміті, західна частина Лондона.
- Це далеко?
- Миль зо п'ять буде.
- А його самого ви знаєте?
- Е, ви, бачу, влаштовуєте мені справжній допит! - сказав містер Веммік, схвально дивлячись на мене.- Так, я його знаю. Я вже його знаю!
Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього «заїзду» мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого «Синій Кабан» з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Бар-нард - це безтілесний дух, фантом, а його заклад - купа бруднющих облуплених будівель, згромаджених у гнилому закуті, де сходилися коти з усієї околиці.
Хвіртка впустила нас до цього милого пристанища, а довгий прохід вивів на маленький похмурий двір, який видався мені схожим на безмогильний цвинтар. Зроду я ще не бачив таких понурих дерев, таких понурих горобців, таких понурих котів і таких понурих будинків (числом десь так із шестеро). Вікна помешкань, на які поділялися ці будівлі, виставляли на видноту фіранки й штори в різних стадіях пошарпаності, ущерблені вазони, потріскані шибки, усілякі нужденні підпірки й закурений мотлох, а порожні кімнати бликали мені в очі численними наліпками: «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», неначе більш не знаходилось охочих тут селитись, і душа неприкаяного Барнарда [175] поступово заспокоювалась у міру того, як нинішні постояльці один за одним накладали на себе руки й лягали в ке-освячекі похоронним церемоніалом могили під бруківкою двору. Виряджене у брудний жалобний покров з кіптяви й диму, це занехаяне створіння Барнардове, зведене до рівня смітника, притрушувало голову свою попелом, покірно змирившись із покутою й приниженням, що випали на його долю. Так сприйняв це мій зір, тоді як сморід сухої, мокрої і всякої іншої гнилитвк, що тихенько гнила на занедбаних горищах та в погребах, а також сморід пацюків, мишей, блощиць та сусідніх стаєнь відчутно дратував мій нюх і нав'язливо кричав: «Нюхайте мікстуру Барнарда!» (13)
Таким далеким від ідеалу було здійснення першого в моїх великих сподівань, що аж розгубленість проступила у моєму погляді, коли я подивився на містера Вемміка.