Яса

— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести коші. — Вона була завбільшки з коня. Як побігла, аж земля задвигтіла. Під'їхали, а там двадцятеро яєць. І кожне завбільшки з цебер…

— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.

— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не віриш. Він ще сказав: от би підсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай підсиплемо.

— Ну? — недовірливо закопилив губи Кайдан. — Під кого б то?..

— Так само й Мжичка засумнівався. А я йому: під Кайдана Кирила. Спить він без просипу, може, й висидить.

Козаки реготіли, Кайдан також.

Обідали в Рубановій залозі. Всі на Січі знають: смачнішої, як з криниці Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем і дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбі. Залога вельми вкгрунтована, хоч і невелика — сажнів по двадцять у кожен бік. Але рів глибокий, і високий вал, і палісад міцний, дубовий, о дев'яти гарматках і тридцяти бійницях, і ворота подвійні, оббиті залізом. Біля валу — височенна «фігура», а на вершечку вплетений лозовий кіш, з якого зорить у степ козак. Кілька роз'їздів пильнують понад Сірим і Мрячним байраками. Всього в залозі стоять постоєм сімдесят два козаки. Залога затісна для такої кількості людей, — частина з них ночує на другому поверсі куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), — через те в стіні валу викопано дві чималі землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Січі постій), тут раді новій людині, дозорці довго не хотіли відпускати пана Амбросія з козаками, частували холодною юшкою з карасів, студеною водою з криниці, аж поки Амбросій рішуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сідлати коні. Незабаром залога і «фігура» згинули в сірому мареві. Й знову не тронутий череслом степ обліг з усіх боків. Тут буяли бур'яни і трави, падали й ізтлівали, а по них спиналися нові, і так рік у рік — століття, віки. Той самий жовтий буркун і шорстка тирса, немов вони й не вмирали ніколи, немов цвіли й гойдалися од тих днів, як почало світити сонце. І той самий каня висів над степом, і той самий байбак свистів біля нори.

Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили вдалеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто-зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрок, горицвіт, дев'ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто — Майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та галючник додають білої, а шавлія — синьо-фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.