Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Розгляньмо тепер, що означало для російської культури згадане вище листування французькою мовою між Жюлі і Мар’єю — двома молодими дамами, які обидві були росіянками і обидві отримали добре виховання. Те, що дві майбутні матрони і матері дітей еліти не могли знайти належних слів рідною мовою для вираження дівочих почуттів, відповідає реаліям допушкінської Росії. Використання французької мови не обмежувалося обміном дівочими мріями: Андрій і П’єр також спілкувалися французькою мовою, виказуючи знервованість обмеженим набором понять і нюансів у російській мові початку XIX ст. Такий стан справ свідчить про сильну стурбованість культури своїм становищем. У лінґвістичному аспекті Росію часів Олександра І можна було б порівняти з країнами Африки та Азії, що прийняли англійську або французьку мови як офіційні і зберегли їх як мови навчання до XX ст. включно. Однак Росія сама панувала над колоніями і прагнула послабити їхні ідентичності, накладаючи на них натомість свою. Таке парадоксальне почуття водночас нижчості і вищості стосовно Інших не раз проявлялося в російській літературі у першій половині XIX ст. Однак Толстого воно вже не мучить, і читачам передається від нього цей спокій. У першому розділі представлено те, що Ентоні Сміт називав горизонтальною етнією (lateral ethnie). У ній описуються розмови між представниками вищих кіл російського суспільства. Толстой показує, що воно чітко формулює свої думки і є космополітичним. Анна Шерер — росіянка з усіх поглядів; країну свого народження вона ставить вище від свого походження. П’єра Безухова, російського поміщика-мільйонера, який не має люб’язних товариських манер, не особливо турбує його невідповідна поведінка у вищому товаристві. Потрібно бути впевненим у своєму етносі, щоб показати представника найвищої еліти своєї країни, котрий поводиться як селюк, і це міг зробити без загрози для авторитету імперії лише письменник, повністю переконаний у культурній незалежності Росії. Якби Толстой писав у XVIII ст., він не міг би представити сина одного з вельмож Катерини II у такому сумнівному світлі. У літературі доби Катерини II та більш раннього періоду всі росіяни були приречені «з’являтися в товаристві» як штивні літературні характери, накреслені у найкращих традиціях самозвеличення. Персонажа, який мав би манери П’єра, важко уявити в жалісливій «Россіяді» Хераскова або в жахливих трагедіях Сумарокова, мета яких полягала в тому, щоб продемонструвати світові і самим росіянам, що Росія — культурна країна, обізнана з літературною модою, котра панувала в Західній Європі. «Бідна Ліза» Карамзіна (1792) була наслідуванням «Памели» Річардсона (1740), а драматичні твори Сумарокова були віддаленою луною трагедій Корнеля та Расіна. «Євгеній Онєгін» Пушкіна став популярним частково тому, що його герой був снобом і модно знудженою особою, а отже — типовим європейцем. Характери «Євгенія Онєгіна» дуже стилізовані і зовсім не реалістичні, включаючи Татьяну, котра, як нас переконує автор, має російську душу, але манери добре уродженої юної європейської провінціальної дівчини XIX ст. Пушкін просто дотримувався правил західних романтичних літератур, коли, кокетуючи, зауважив, що ім’я Татьяна — не досить витончене для поеми.