Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Так-от, була то частина роду і послідовників Беора Старого, як почали його називати згодом, ватажка людей. Мандруючи зі Сходу і втративши чимало життів, люди під його проводом таки перебрели через Сині Гори — то було перше плем’я, що вступило до Белеріанду, — і вони співали, бо раділи та вірили, що врятувалися від усіх небезпек і прийшли нарешті в землю, де боятися нічого.
Довго спостерігав за ними Фелаґунд, і в серці його ворухнулася любов; але, доки всі люди не поснули, він не показувався з-за дерев. Тоді Фінрод пройшовся між сплячими і присів біля гаснучого вогню, що його ніхто не пильнував, і взяв грубу арфу, яку відклав убік Беор, і заграв на ній таку музику, якої людські вуха ніколи не чули; людей-бо ще ніхто не навчав мистецтва, хіба лише Темні ельфи в нетрях.
І от люди посхоплювались і слухали Фелаґундову гру на арфі та його спів, і кожен думав, наче перебуває в якомусь прегарному сні, аж доки помічав, що товариші поблизу також прокинулися; проте ніхто не говорив і не ворушився, поки Фелаґунд продовжував грати, бо музика його була прекрасна, а пісня — дивовижна. У словах ельфійського короля звучала мудрість, і серця, дослухаючись до нього, й собі мудрішали; бо речі, про які співав Фінрод: про створення Арди та про блаженство Аману по той бік морських сутінок — поставали перед людськими очима ясними видіннями, а ельфійську говірку кожен розум тлумачив відповідно до того, на що був здатен.
Тому-то люди й нарекли Короля Фелаґунда, першого елдара, котрий стрівся їм на шляху, Номом, тобто Мудрістю — мовою їхнього народу, а підданих його на той же манір назвали номінами, мудрими. Правду кажучи, спершу люди подумали, ніби Фелаґунд — один із валарів, котрі — про це вони знали з чуток — живуть далеко на Заході й котрі (каже дехто) стали причиною їхньої подорожі. Та Фелаґунд оселився з ними й навчив їх правдивого знання, і люди полюбили його, і визнали своїм володарем, і завжди відтоді були вірними дому Фінарфіна.
Власне, елдари краще за інші народи зналися на мовах; і крім того, Фелаґунд виявив, що може читати людські уми, ті думки, які люди бажали передати в мові, тож слова їхні легко було розтлумачити. Кажуть також, ніби ці люди тривалий час спілкувалися з Темними ельфами на сході гір і майже перейняли їхню говірку; а позаяк усі мови квендів — із одного коріння, то мова Беора та його народу багатьма словами й мовними засобами нагадувала ельфійську. І вже геть невдовзі Фелаґунд міг вести з Беором розмову, і, доки мешкали разом, вони багато бесідували між собою. Та коли Фінрод розпитував Беора про походження людей і про їхні подорожі, той говорив мало, та і, правду кажучи, знав мало, бо вітці його народу переказували тільки кілька оповідей про минуле, пам’ять їхню оповила тиша.
— Темрява стелиться позаду нас, — мовив Беор, — але ми відвернулись од неї, не бажаючи повертатися туди навіть подумки. Серця покликали нас на Захід, і ми віримо, що знайдемо там Світло.
Та пізніше елдари казали, що, коли в Гілдоріені зі сходом Сонця пробудилися люди, шпигуни Морґота не дрімали і небавом донесли вісті своєму повелителеві. Поява людей здалося йому такою важливою новиною, що Морґот тайкома й під покровом тіні сам покинув Анґбанд і рушив у Середзем’я, залишивши Саурона керувати Війною. Про те, що відбулося між ним і людьми, елдари в той час нічого не відали, та і згодом дізналися небагато; але те, що на серцях людей лежала темрява (подібно як на нолдорах лежала тінь Братовбивства та Присуду Мандоса), навіть на народі ельфодрузів, із котрими елдари познайомилися найперше, — це вони чітко відчували. Паплюжити або нищити все, що з’являлося нового та прегарного, — ось у чому завжди полягало головне бажання Морґота; і він, без сумніву, саме це мав на меті, вирушаючи в подорож: страхом і брехнею перетворити людей на ворогів елдарів і вивести їх зі сходу проти Белеріанду. Та задум його визрівав поволі й ніколи не здійснився остаточно; бо попервах люди (кажуть) були нечисельними, й, узявши це до уваги та остерігаючись зрослої сили і єдності в лавах елдарів, Морґот повернувся в Анґбанд, залишивши замість себе на ту пору лише кількох поплічників, менш могутніх і підступних за нього.
Так-от, від Беора Фелаґунд довідався, що багато інших людей, котрі почуваються так само, подорожують на захід.